Був звичайний осінній вечір. Задзвонив мій телефон. На екрані висвітлилося ім’я знайомої дівчини. Женя приятелька моєї колеги. Ми з нею кілька разів перетиналися, і її номер залишився в моєму телефоні.

Піднімаю слухавку, і вона мені з наїздом заявляє, що мій чоловік уже два роки з нею зустрічається, а я його силоміць утримую біля себе. Я здивувалася від несподіванки.

-Вибачте що? Ти серйозно? -Так! Ми з Ігорем кохаємо одне одного. Досить заважати нашому щастю! -А вашому щастю зовсім не заважає те, що він має двох дітей?

-Саме через дітей він досі з тобою. Він просто порядний і любить їх. Він з тобою зі жалості і нічого більше! Досить його утримувати. Я зиркнула на чоловіка, який сидів на дивані і як ні в чому не було пив чай, який я приготувала.

І хто, власне, його утримує взагалі? Після того як дзвінок закінчився, я пішла до вітальні з’ясовувати ситуацію. -Мені дзвонила Євгенія, знайома Марії, вона сказала, що ви kоханці.

Не знаю як, але мені вдалося тримати нейтральний вираз обличчя і рівний голос. Ігор теж не ворухнувся, у нього навіть рука з чашкою не здригнулася. -Ну, це правда, але я хочу з нею розлу читися. Від абсурдності ситуації у мене око почало смикатися.

-Ти серйозно? Ти хочеш з нею розлучитися? Ігор кивнув головою. Я пішла в кімнату, закинула його речі в найбільший рюкзак, який потрапив мені на очі, повернулася до вітальні і жбурнула рюкзак в Ігоря. -Гей, ти чого?

-Не потрібно розлучатися, забирайся звідси, Ігоре, бачити тебе не хочу. -Кать, ну чого ти? Ти обра зилася? Ну вибач, будь ласка. То була просто інтрижkа, нічого серйозного.

Усі чоловіки трохи гуляють. Я дар мови втратила від такого наха бства, виганяти наха бу довелося силою. Добре, що діти були у школі та не бачили цих сцен. Він потім ще приходив, вибачався, вибачався, але я не збираюся прощати.

КІНЕЦЬ.