Хіба я могла подумати, що у свої 60 з лишком розриватимуся між своїми двома дітьми? А все тому, що мій син дуже успішний бізнесмен, заробляє непогано і взагалі може собі дозволити багато чого. Якби не мій Степа, я вже давно зникла б.

Після сме рті чоловіка важко було і морально, і матеріально, але син усі турботи на себе взяв: — Мамо, якщо хочеш — працюй. Але за гроші не хвилюйся. Я допоможу.

Тепер щотижня Степан із дружиною навідуються до мене у гості. Завантажують мій холодильник усім, що тільки можна. Нещодавно невістка взагалі мені сюрприз влаштувала. З’явилася на порозі з великою коробкою.

– Галино Іванівно, це Вам! Приміряйте! Сподіваюся, вони вам сподобаються. — Чоботи?! Дякую тобі, моя люба, мені якось незручно… — Та чого ж! Степан буде дуже щасливий, що наш подарунок порадував вас. Але в дочки, Софії життя склалося далеко не так, як у Степана.

Вона вийшла заміж за скромного хлопця із багатодітної родини. Ось тепер моя дівчинка ледве зводить кінці з кінцями. Поки працювала — можна було ще якось жити, але відколи вийшла в декрет із третім малюком, стало дуже важко.

Грошей ні на що не вистачає. Я не можу спокійно на це дивитися, тому й віддаю Софії половину грошей, які отримувала від сина .

Якось навіть наважилася його попросити допомагати сестрі, але він відмовився: — Мамо, вона вже доросла жінка, ще й одружена. Що ж Василь не крутиться, не шукає собі підробітку, щоби забезпечити сім’ю? Вчора дочка знову прийшла до мене. Вона якраз наводила лад у шафі.

Я як глянула на її зимові чоботи, мало не заnлакала. — Доню, чого ж ти собі нове взуття не купиш? На це страաно глянути… — Грошей немає.

Потрібно малому куртку купити, та й на суміші зараз такі суми йдуть. Не можу так! Віддам Софію свої чоботи. Ми маємо один розмір. Ось тільки як це приховати від моєї невістки та сина? Не хочу їх обра жати.

КІНЕЦЬ.