«Та як тобі взагалі язик повертається таке говорити? Ти і мізинця мого сина не варта. Таких як ти у нього може бути мільйони.» – кричала мені моя свекруха у телефон.

Річ у тім, що після чергової сварки Назар втік до мамочки та наскаржився їй. А образився на те, що я сказала, нібито він нічого робити не вміє. Але хіба я сказала просто так?

В той день я повернулась з роботи дуже втомлена і засмучена. Мало того, що там проблеми і потрібно робити мільйон звітів, то ще й вдома з порогу дратують двері, які жахливо закриваються.

Таке вже раніше було і проблему виправив мій тато, виявилось, просто підкрутити щось треба. От я і попросила у чоловіка виправити несправність, поки я буду готувати вечерю. Треба було мені відразу зрозуміти, що діла не буде, коли Назар із всіх інструментів молоток вибрав. Але я щось пропустила цей момент.

В результаті двері поламані так, що вже навряд чи підлягають ремонту. Я була така розлючена, що сказала про руки чоловіка, які ростуть не з того місця. Він повів себе як дитинка. Відразу вдягнувся та побіг з дому. Я не думала, що прямо таки під спідницю до мами піде. А він перевершив всі мої сподівання.

Вже більше місяця він живе у матері та чекає, коли на колінках я приповзу просити вибачення. Мене така поведінка відверто дратує.

Ну от як можна бути сорокарічним чоловіком, а поводити себе як дівчинка-підліток? Спочатку я переживала, а тепер, чесно, задумуюсь, чи потрібен мені взагалі такий чоловік?

Дійшло до того, що я чесно думаю завтра поставити Назара перед вибором: або він повертається додому, або хай його матуся шукає йому нову жінку.

КІНЕЦЬ.