Протягом останніх тринадцяти років я нарівні з рідною донькою ростив сина дружини від першого шлюбу. Донька пішла більше в мене, як характером, так і цілями, та й якісь погляди на життя в нас спільні, а от син точна копія своєї матері. Йому всього завжди достатньо.

Для прикладу: я завжди запитую дітей, чого б їм хотілося на день народження або який подарунок від Миколая вони мріють знайти під ялинкою.

Моя донька завжди готує список, щоб мені було простіше вибрати, але син каже, що буде радий будь-якому подарунку і йому загалом не принципово. Коли друзі кличуть гуляти доньку, і я питаю, чи дати їй готівки, вона ніколи не відмовляється, а син каже, що в нього є.

Навіть на проїзд він зайвої копійки в мене не візьме, кажучи, що йому достатньо. Я знаю, що він мені бреше і йому хотілося б більше, бо згодом він може звернутися до своєї матері по фінансову допомогу, але ніколи – до мене.

Ми живемо разом стільки років, а йому досі соромно попросити мене про щось? Я ростив його, як рідного, але він соромиться мене і ховається за маминою спідницею. Незважаючи на те, що іншого батька в нього немає, оскільки колишній чоловік не підтримує з ними зв’язку, дитина все одно якась чужа мені.

У зв’язку з тим, що йому шістнадцять і вступ на носі, ми всією сім’єю обговорювали варіанти вступу. Він упевнений, що вступить на бюджет, а я прошу не відкидати можливість контракту. Пропоную сам його оплатити, а син каже, що йому не треба. Він самотужки вступить або сам буде щось думати.

Така самовпевненість і небажання співпрацювати зі мною, як із батьком, дуже ображає. Раз він такий самостійний, у такому разі, нехай забезпечує себе сам. Не хоче брати мої гроші – не треба.

Дружина на мої слова про це відреагувала неоднозначно, вважає, я поводжуся по-дитячому. А я вважаю, що син поводиться занадто по-дорослому. То як ще з ним боротися?

КІНЕЦЬ.