– Сидиш, – запитала Катерина Ольгу. – Працюєш?

– Так, – відповіла вона. – Все правильно.

Катерина підійшла до своєї подруги, обняла її і сказала: – Головне, не переживай про те, що сталося, ну, подумаєш, зробила не так, як всі хотіли, зате зробила так, як хотіла ти, це ж здорово!

– Добре, – посміхнулася Оля. – Все так, ти все правильно кажеш, дякую тобі за все, особливо за те, що ти є і за те, що ти мене розумієш.

Катя захоплювалася цією тендітною молодою жінкою. Їхня дружба почалася не так давно, вони дружили менше року. І, незважаючи на цей короткий термін, вона вже кілька разів змогла переконатися, якою дивною була Оля, якою чистою та відкритою, і якою справжньою.

За тиждень до Нового року Оля радикально змінила своє життя, – вона відмовилася виходити заміж. Від неї відвернулись усі, навіть рідна мати. З майбутнім чоловіком вони прожили разом рік, як звичайні співмешканці. Вона звикла називати речі своїми іменами.

Коли хтось казав, що вони живуть громадянським шлюбом, завжди поправляла, говорила, що штамп у паспорті це і є громадянський шлюб, а от коли люди просто живуть разом, вони є співмешканцями. Вадиму, тоді ще співмешканцю Олі, це формулювання зовсім не подобалося. На запитання Олі, коли вони оформлять свої стосунки, він відповідав, що всьому свій час. І ось цей час настав.

Жодної особливо романтичної пропозиції не було. Вони прийшли до ЗАГСу, подали заяву, сплатили квитанцію та обрали дату одруження. І ось із цього моменту якось незримо, але цілком відчутно, все змінилося. Ніби за неї вже все було вирішено, ніби життя ніколи не буде таким, як вона мріяла. Олі здавалося, що вона дійшла до якоїсь стіни і вперлася в неї чолом і, як би вона не намагалася зрушити її, нічого не виходило. Все, що відбувається навколо, нагадувало якусь виставу, в якій їй було відведено роль блазня і ось вже, зовсім скоро, її вихід на сцену.

Кільця, сукня, фата, костюм – все було куплено. Вадим сяяв, усі родичі теж. Мами майбутніх чоловіка та дружини раділи з того, що, нарешті, буде справжня родина, а Оля хотіла втекти подалі від усього цього. Вона дивилася на свого майбутнього чоловіка і не бачила жодної причини для того, щоб оформляти з ним стосунки.

Тієї ночі перед одруженням, вона не спала і все запитувала себе про те, чому ж зараз, коли, здавалося б, усе, чого вона так хотіла, збувається, чому найбільше хочеться втекти подалі і сховатися від усіх? Відповідь здивувала її:

– Тому, що я не хочу створювати сім’ю з цим чоловіком!

Вона намагалася поговорити з ним ранком, але він сказав, що це звичайне хвилювання, таке у жінок буває.

Коли вони приїхали до ЗАГСу, і співробітниця попросила паспорти, Оля з документами поспішила до кабінету. Співробітниця ЗАГСу дуже здивувалася і попросила пояснити наречену в чому річ:

– Дівчино, у нас так не годиться. Вам тут не треба бути. Ви просто віддаєте паспорти, а дівчина, яка вестиме урочисту реєстрацію, поверне їх вам наприкінці церемонії. Які у вас до мене запитання?

Оля подивилася на молоду дівчину і сказала: – Не реєструйте шлюб, будь ласка, я вас дуже прошу!

Співробітниця здивовано дивилася на Олю і жестом попросила продовжити.

– Я розумію, як це все виглядає збоку, – поспішала вон. – Але, я намагалася, він і слухати не хоче, все несправжнє зрозумійте, все обман, я все скажу йому обов’язково, але тільки тоді, коли він буде готовий мене почути .

– На церемонії, – уточнила співробітниця. – Коли запитають вас?

– Можливо, – розгублено відповіла Оля. – Я зараз ще спробую, правда.

– Добре, – спокійно відповіла жінка. – Домовилися.

Оля вийшла в коридор, невдоволений Вадим розмовляв із друзями, побачивши Олю він сказав:

– Нарешті, повернулася, ти чому так довго?

– Мені треба тобі щось сказати, – почала вона, – давай відійдемо?

– Куди відійдемо, – обурився він. – Через хвилину церемонія почнеться, ти, може, забула?

– Не забула, одне мені скажи, – продовжила вона. – Чому ти на мені одружишся?

Вадим хихикнув і сказав: – Мені з тобою добре. Ти смачно готуєш, завжди все чисто в будинку, живемо ми з тобою досить давно, а що? А, ну і звикли вже один до одного, як то кажуть, притерлися…

Він хотів ще щось сказати, але Оля зупинила його запитанням: – Це все?

– А що ще, – відповів Вадим, – що я там забув?

Грудка підкотила до горла, раптом здалося, що навколо стало темно. Оля на мить заплющила очі і відчула, як всередині їй стало важко. У цей момент двері відчинилися і співробітниця ЗАГСу сказала:

– Вадим Олександрович та Ольга Володимирівна, запрошую вас та ваших гостей до зали для урочистої реєстрації шлюбу!

Вадим узяв її за руку і вони разом із гостями пройшли до зали.

Оля дивилася на Вадима і дивувалась сама собі, як вона взагалі могла зайти так далеко? Як вона могла настільки нічого не бачити, що тільки стоячи в ЗАГСі у білій сукні та фаті, до неї дійшло, яку помилку вона робить?

– Прошу відповісти вас, наречена, – звернулася до неї співробітниця ЗАГСу. – Чи є ваше бажання…

– Ні, – голосно сказала Оля. – Заміж я за нього не вийду, я не хочу!

– Що?! – застиг Вадим. – Не хочеш?

Оля забрала свою руку з Вадимової руки і вийшла з зали. Дівчина, до якої вона підходила до церемонії, тримала паспорт у руках, Оля вийшла і забрала його.

Всі гості та родичі були здивовані. У білій сукні та фаті, Оля вийшла на проспект і підняла руку. Незважаючи на те, що таксі вже давно працює тільки за додатком на смартфонах, машина зупинилася. Оля сіла в машину та поїхала у невідомому напрямку. Вадим, його мама, мама Олі та їхні друзі, намагалися додзвонитися до неї, але вона не брала слухавку.

Того дня Оля зателефонувала до однієї людини, – Каті. Коротко все пояснила, а насамкінець додала:

– Я не можу переступити через себе, не можу піти проти себе на догоду комусь. Свобода вибору – найбільший Дар Господній і я вибираю себе!

– Приїжджай, – сказала їй тоді Катя. – Ключі у сусідки в десятій квартирі, я щойно приїхала, скоро буду вдома, одяг твій ще з нашого походу в шафі, переодягнися.

Коли Катя повернулася, і Оля все їй розповіла, вони обидві замовкли на кілька хвилин, потім Катя сказала:

– За речами все одно треба буде їхати, але це давай вже після Нового року, тож вражень достатньо. Знаєш, люба, не кожна жінка здатна на такий вчинок, який зробила ти, багато заради цього «штампу в паспорті» зроблять все.

– Вони просто нічого не розуміють, – відповіла Оля, – от і все!

Катя працювала дизайнером в одній великій компанії та часто їздила у відрядження. Оля працювала на себе, писала статті на замовлення, сценарії та книги.

– Добре, що ти ні на кого не працюєш, – посміхнулася Катя, – ноутбук та інтернет, і ти на роботі, треба і мені наслідувати твій приклад!

– У тебе вийде, – підтримувала її Оля, – головне, почати!

Оля працювала над черговою статтею. Закипів чайник, вона встала з-за столу і подивилась на вулицю. Там унизу, на ковзанці, школярі грали в хокей, дві дівчинки на ковзанах, доводили їм щось, мабуть, теж хотіли покататися, а хлопчаки їм не дозволяли цього робити. Оля застигла на місці і згадала про свого однокласника, який усюди ходив за нею та носив її портфель.

Від цих спогадів стало так тепло на душі, так світло і радісно, що Оля почала розмірковувати:

– Ми живемо і квапимо час, не помічаючи чогось дійсно важливого довкола. Поспішаємо кудись, напружуємося і зовсім не дорожимо тим, що у нас є тут і зараз. Постійно шукаємо щастя, не розуміючи, що щастя – це радість від того, хто ми у своєму серці, від цього простого усвідомлення! Я можу бути тричі винна перед усіма, можу бути не потрібна своїй матері, бо вона зараз соромиться мене! Але головне полягає в тому, щоб я жила у світі з найдорожчою людиною на цій землі – із собою! Ось і вся істина!

У двері подзвонили і Оля відчинила двері. На порозі стояв Вадим.

– Привіт, – сказав він. – Не дивуйся, мені Катя сама зателефонувала і сказала де ти, я твої речі приніс, Новий рік попереду, вони потрібні тобі.

– Привіт, – відповіла Оля. – Проходь.

Вадим роззувся і з сумкою пройшов на кухню.

– Будеш чай, – запитала Оля, – чорний чи зелений?

– Так, мабуть, – відповів він, – чорний, дякую!

Він пройшов у коридор, зняв куртку та шапку та повернувся на кухню.

– Говори, – сказала Оля, – не через речі ж ти прийшов.

Вадим заперечливо похитав головою.

Оля поставила перед ним філіжанку чорного чаю, Вадим зробив ковток і сказав:

– Я приїхав перед тобою вибачитися. Я знаю, що ти зараз мені навряд чи повіриш, але прошу, вислухай. Я все робив не так. Я купив обручки, які тобі зовсім ен подобалися, тонкі, як ниточки, я це знав, але я не надав цьому значення. Я не робив тобі пропозиції, ми просто пішли все оформили, і я давно не казав, що я тебе люблю і нічим не підкріплював своїх почуттів. Вдома прибрано, все випрасовано, є що їсти і добре, ось мої помилки. Пробач мені, будь ласка. Я тебе дуже прошу.

Оля дивилася на нього і розуміла, що все те, що він каже правда, але як бути з тим, що тепер ця правда їй не потрібна? Чому ми починаємо цінувати лише тоді, коли втратимо? Чому можна ображати і не рахуватися? Навіщо це все, якщо немає головного? Немає почуття, заради якого в середні віки були поєдинки! Невже хтось взяв і стер геть-чисто цю звивину в голові, яка відповідає за адекватну поведінку? Життя одне та молодість одна! То навіщо цей безцінний час витрачати на того, кому просто зручно жити разом з тобою?

– Що скажеш, – зупинив її роздуми Вадим. – твоє рішення?

– Я тобі своє рішення сказала кілька днів тому, – відповіла Оля. – Я не хочу нічого зберігати і нічого повертати, це неможливо.

Вадим опустив голову, підвівся з-за столу, одягнувся і мовчки вийшов із квартири.

Оля зробила ковток чаю і сказала собі: – Я тебе вітаю люба, з найголовнішим поверненням! Поверненням до себе!

КІНЕЦЬ.