У брязкітливий старий автобус на районній станції зайшла дівчина. Вона одразу привернула увагу оточуючих.

І не стільки тому, що вона виглядала дещо інакше, аніж місцева молодь, а тому, що її тут не знали.

Автобус їхав із райцентру. Він збирав мешканців одразу з кількох сусідніх сіл. Хтось їздив у поліклініку, хтось по покупки. Але сьогодні, весняної неділі після полудня, автобус був повний – мешканці поверталися з ринку.

– Ну, що Світлано Павлівно, наторгувала?

– Та–а–к… – Світлана Павлівна махала рукою. — Зелень тільки розібрали, а овочі питають: Свіжі? А звідки ж вони свіжі.

– От і в мене цибуля вся пішла з теплиці і щавель добре, а картоплю продешевила. Вже під кінець майже задарма віддала, аби не перти назад.

Усі віталися, питали один одного – чи вдалося купити, потрапити до лікаря, застати рідню… Усі майже були знайомі. Навіть водій знав майже всіх.

І лише ця дівчина була незнайомкою. Всю дорогу вона простояла, притулившись до поручня, уткнувшись у телефон. Здавалося, що її місце в хорошому автомобілі або в таксі. Сільський автобус їй не личив.

Вона підводила очі від екрана телефону і уважно придивлялася до жінки на ім’я Світлана Павлівна. Тій стало трохи не по собі. І що вона таке дивиться?

Дарина.

Насправді дівчина була не така вже й юна, їй було 30. Зараз, почувши ім’я та по–батькові попутниці, вона знайшла фотографії в соцмережі і провела порівняльний аналіз.

Так, це була саме та жінка, про яку подумала Дарина. А ось на сайті – її діти, ось – онуки. Про цю сім’ю Дарина знала вже багато. Останні п’ять років вона не те, щоб спостерігала за ними, але періодично заглядала в їхні соцмережі.

Її місце справді було не в цьому автобусі, але, на жаль, її іномарка недалеко від райцентру раптом зламалася.

Вона їхала цілу добу, але на останніх кілометрах здала.

Дарина абияк докотила її до автосервісу, залишила там же в багажнику і валізу, заплатила, щоб машину після ремонту пригнали в село за адресою, і з рюкзаком вирушила на автобус.

Тут вона знала все, це її батьківщина і за бабусею вона скучила дуже.

П’ять років тому дізналася вона про свою причетність до сімейства Світлани, і всі ці роки ніяк не могла впоратися з почуттями. То геть забувала про це, то занурювалася з головою.

Дарина ще в університеті виграла грант на навчання в Європі. Бабуся підтримала. Хотіли продати квартиру Дарини, ​​але не довелося, була стипендія, та й бабуся – розумниця, тримала господарство, онуці допомагала всіма силами.

Уся було їй. Собі – нічого.

Тепер Дарина вже вийшла заміж, жила в Польщі, а працювала в компанії, мотаючись разом із чоловіком туди–сюди.

Відбудувати будинок бабусі стало її ідеєю фікс, подякою та святою метою.

Спершу хотіла просто підлатати, але захопилася, будинок частково навіть перебудували. Кошти у Дарини були.

Була і ще одна причина такої запопадливості, в якій Дарина ніяк не хотіла собі зізнатися. Вона доводила. Доводила селу, що вона, хоч і Бідачка, та багато чого змогла.

Прізвисько це від сільських на свою адресу вона чула не раз.

Доводила тому самому сімейству, глава якого сиділа зараз перед нею в автобусі, що даремно вони тоді вчинили саме так. А як ще довести селянам, якщо не грошима, інші методи тут не рахуються…

Світлана.

Жінка, яку звали Світлана Павлівна думала, що дівчина, яка розглядала її в автобусі, вийде раніше, в селі, що передувало їх кінцевій зупинці, але вона вийшла разом з ними.

Сільські пліткарки проводили її очима. Вона впевнено йшла до будинку Михайлюків, який був крайнім у селі. Там мешкала 75–річна Софія Андріївна.

Колись це була мало не халупа, а тепер там височіла добротна кам’яниця з сараєм. Від села хата відгородилася високим кам’яним парканом з брамою.

– Ти дивись! Так це ж Бідачка – онука Софійкина. Вжиття не впізнала б! Непоказна така дівчинка була, і на тобі, – нарешті зрозуміла Світлана.

– Ну, он який дім бабці вибудувала. Софія говорить і за кордоном працює. Пощастило їй із онукою, хоч і Бідачка.

– Ну, не всім багатство так саме в руки пливе, іноді й попрацювати треба, – Світлана сказала це дещо роздратовано.

З Софією вони не те щоб були посварені, але недолюблювали один одного. Колись працювали разом на фермі. Але найголовніше: Софія була найкращою подругою їхньої молодшої сестри Тані, якої давно не стало.

Сестра жила далеко! І там тяжко заслабла, процедури були потрібні, гроші чималі.

Світлана вважала, що Софія все ніяк не могла пробачити їй з братом, що ті тоді сестрі не допомогли,

До сестри не поїхали, навіть на поминки. А в неї там були великі проблеми. І сімейні у тому числі. Щось там із дочкою та онукою. Світлана як зрозуміла, що ці біди та витрати на неї ляжуть, так і “вмила руки”, а брат тим більше.

Своїх проблем вистачає, діти… Вчити, одружувати… Не треба було їхати в таку далечінь! Говорили ж.

А Софія поїхала до подруги дитинства. Але про подробиці поїздки її Світлана не розпитувала, а та не розповідала, довідки лише віддала та й усе. Вже тоді зросла неприязнь.

Причаїлася у Світлани образа, і майже все життя, виправдовуючи свій вчинок, вона порівнювала себе з Софією. Ось і будинок у неї міцніший, і город доглянутіший і виглядає краще.

А найголовніше – діти хороші, а не бідачки, як дочка Софії. Внучку їй підкинула і взагалі не з’являлася. А потім і зовсім не стало її.

І з легкої руки Світлани внучці Софії було дане прізвисько – Бідачка.

Стосунки з племінницею, дочкою покійної сестри Тетяни, припинилися. Нема, то й нема чого згадувати.

Тим більше, що їхньої матері не стало. Брат жив у сусідньому селі. Жаль, звісно, Тетяну, але на все Божа воля.

Світлана навіть не здогадувалася, що Бідачка – її внучата племінниця.

Софія.

Софія рано залишилася без чоловіка. Одна виховувала дочку Катю. Було нелегко, але своєю старанністю і працьовитістю вона трималася цілком непогано.

Подругою Тетяна була з тих подруг, котрі на все життя.

Тільки от занесла доля її далеко, поїхала з чоловіком на заробітки.

Там вона влаштувалась непогано, повертатися не збиралася.

Щоправда, через кілька років розійшлася з чоловіком і, як і вдова Софія, теж залишилася одна з дочкою.

У Тетяни серце було добре, не раз вона й грішми допомагала Софії. У борг, звісно, але все одно допомагала. Посилки надсилала. У посилках були хоч і ношені, але цілком хороші речі Тетяниної дочки.

Катя була молодша. Вона ж і порадила якось Катю в технікум на швею віддати, розповідаючи про те, що в них тут швеї дуже добре заробляють.

Цього спілкування трохи замкнутій Софії цілком вистачало. Вона мало з ким була відвертою в селі, була мовчазна навіть на роботі.

А Тетяна довіряла їй те, що не довіряла навіть рідній сестрі Світлані. Вона мала дуже проблемну дочку. З дитинства слаба, але це їй не заважало, ставши дорослішою, вести досить–таки недолугий спосіб життя.

Зрештою, на руках у Тані залишилася маленька онучка Даринка, а дочка поїхала у невідомому напрямку із черговим бойфрендом.

А потім, як здавалося Соні – від переживань за дочку, Таня заслабла. Терміново потрібні були дорогі процедури.

І якщо проблему з грошима вона якось вирішила, назбирала, то ось куди подіти внучку – не знала.

Звісно, ​​звернулася до рідні, до сестри та брата, але ті відмовили, приїхати за дитиною не змогли, а самій їй уже було дівчинку на батьківщину не довести.

Софія теж ходила до сестри подруги, Світлани, їздила до її брата, пояснюючи, що ситуація у Тані безвихідна. Але рідня була непохитна, практично – перед Софійкою зачинили двері.

– Треба тобі, от і їдь, а у нас своїх проблем море, – сказали вони.

Взимку Софія кричала у слухавку подрузі:

– Не плач, Тетяно. Залиш її Іванчукам тимчасово, я скоро приїду, не сумнівайся.

Про розмову це в селі ніхто не дізнався.

Софія повернулася додому і рішуче попрямувала до курника.

За вечір вона заготувала майже всіх качок та всіх курей. Залишок віддала сусідці…

А вранці зібрала речі, взяла качок і вирушила на ринок.

Перепродала там місцевим торговцям дешево та й поїхала на залізничний вокзал.

Квитки, добре, були.

Добралася вона до подруги. Трирічна онука Тетяни Даринка і ключі від квартири подруги чекали на неї у знайомих.

Разом із малюком вона оббивала пороги лікарні, благала лікарів про порятунок.

Але на жаль, Таня не одужала… Її виписали, протягом місяця вона лежала вдома, Софія доглядала.

Коли Тані не стало, додзвонилася у сільську школу, просила передати про те, що Тані не стало родичам.

Але їй повідомили із тієї ж школи пізніше, що на поминки ніхто не приїде.

Так і поховали Таню, ще допомогли її колеги.

Там Соня почала оформляти й опіку на трирічну Даринку. Затрималась у тих краях.

І раптом… Трапилося лихо – доньки раптово не стало.

Ці дні Софія пам’ятає погано. Вона разом із маленькою Даринкою приїхала на місце навчання Каті. Їх поселили в гуртожитку, до кімнати доньки. Тут були її речі, але її не було…

Малятко Даринка не давала зовсім розкиснути. Вона щохвилини нагадувала про себе, тримаючи Софійку в тонусі.

І вже страшно було її втратити, Дарина наповнювала життя змістом. Без неї – ніяк…

Тому, приїхавши додому, Софія оголосила в селі, що її дочки не стало, а Даринка – її онука, дочка Катрусі. Прізвище у дівчинки було батьківське. І Дарина теж все дитинство та юність була впевнена, що її мами немає в живих, а бабуся Софія – її рідна бабуся.

І лише сім років тому Софія вирішила розповісти Даринці правду.

Адже у дівчинки десь живе справжня мати, вона має про це знати. Та й брехня стала для Софії тягарем. Треба було зняти камінь з душі.

Дарину інформація ця дуже зацікавила. Вона зайнялася пошуками матері і дуже швидко з’ясувала, що, на жаль, тієї вже немає в живих. Але в тому селі, де вона виросла, у неї маса родичів.

У юній голові ніяк не вкладалося, як можна було залишити в біді рідну сестру, кинути племінницю онуку, не допомогти, коли допомога так була потрібна?

Виходить, якби не бабуся Софія, яка взагалі для неї по суті чужа, вона могла б опинитися в дитячому будинку.
Язик не повертався назвати бабусю “чужою”. Вона і є найрідніша і близька. І Даринка з вдячністю та якимось почуттям озлобленості на незнайому рідню зайнялася ремонтом бабусиного будинку.

Якщо бабуся віддала їй так багато, то Дарина віддячить.

Вона оплачувала робітників, контролювала все дистанційно, чіплялася і змушувала переробляти, навчила бабусю бути вимогливою. Її чоловік – Андрій цю історію знав та підтримував дружину повністю.

І в цей свій приїзд вона знову досконало оглянула збудований без неї паркан та ворота. Роботи попереду ще було чимало, але майже все, що вона побачила – порадувало.

А Софія просто була рада приїзду онуки – рідкісної гості.

Вона, як хмара, огорнула її теплом і клопотом. Годувала, напувала, влаштовувала.

Так минув день.

Вони поговорили про все, і про чоловіка Андрія, і про його батьків, і про здоров’я. Але наступного дня помітила Софія, що Дарина напружена, не відпускає її якась думка.

– З Андрієм точно все гаразд, Даринко?

– Так, все добре, бабусю. Зараз роботи лише багато, але нічого, ми звикли.

– А дитину не чекаєш?

Даринка засміялася.

– Знаю, знаю, що це мрія твоя, але поки що ні, бабусю. Почекай ще трохи.

– Але щось тебе гнітить, Даринко. Ось тільки не зрозумію – що?

Дарина тужно подивилася у вікно на вишні, і якось пронизливо сказала:

– А я цього разу хочу до Світлани Павлівни навідатися, спитати, як їй живеться? І до брата її – Миколи…

Софія застигла. Ні, вона вже не боялася, що таємницю цю родичі Дарини дізнаються. Нині вже нічого не змінити.

Софії не сподобалася зараз сама онука. Її слова були сповнені злості. Тільки зараз Софія усвідомила, наскільки тяжка ця ситуація для Дарини.

Софія щось говорила про різні людські обставини, які могли виправдати рідню подруги, про те, що вона теж винна – приховала від них правду, про прощення. Але ці слова мало діяли на Дарину, вона вже все вирішила. Залишилося вибрати час…

…Світлана поралася на городі. Земля була сира, важка, а вона на своєму восьмому десятку перекопала половину грядки. Помічників нема.

Чоловіка давно немає в живих, діти ліниві, а онукам це взагалі не потрібно!

Точніше, потрібен лише результат! Ну ще гроші – вона трохи продавала.
Вона крутилася на городі до обіду, а потім лежала відпочивала, а ближче до вечора, важко ступаючи, перебралася на кухню. Та за що це все? І на старість років немає відпочинку!

Все життя Світлана збирала гроші, переживала витратити зайву копійчину, але вони йшли крізь пальці. Спочатку знецінилися всі накопичення, потім розлучилася і залишилася ні з чим дочка, зламав машину онук, та й не лише свою.

І щоразу, як у Світлани починали з’являтися гроші, траплялося щось непередбачуване.

Зараз вона сиділа біля вікна і весна, що наставала, вже не радувала – не вистачало здоров’я для її зустрічі, чи здолає нині вона город?

І раптом крізь сітку паркану вона побачила, що до їхнього будинку йде якась незнайома дівчина!

– О, Боже! – ахнула вона. – Та це ж Бідачка! Онучка Софійки!

Світлана спостерігала за нею здалеку. Дівчина зупинилася біля хвіртки, ніби не наважуючись зайти.

Вона дуже знайомо перевела голову з боку на бік, значно піднявши при цьому підборіддя.

– Що ж їй треба?! – думала Світлана. – З Софією ми ж не дружимо…

Потім дівчина сіла на лавку, що стояла біля їхнього будинку. Світлана її вже погано бачила, але з усього видно – дівчина переживала. Так вона просиділа хвилин десять, а потім підвелася і дуже спокійно пішла, але не до свого будинку, а у бік річки.

Світлана Павлівна дивилася їй услід і раптом здалося їй, що це її покійна сестра Тетяна йде – така молода і трохи сумна.

І здалося це так очевидно! Так очевидно! Світлана згадувала: ось вона стоїть біля вікна, молода і міцна, мати гримить каструлями, а за вікном – Тетяна.

А потім аж присіла на табурет від несподіванки.

– Танька ж приходила, – промовила вона вголос.

Дарина повернулася з річки до бабусі. Софія хвилювалася.

– Дарино, чи не до Світлани ходила?

– Ні. Збиралася, але не змогла.

Софія ставила чай, а Дарина сиділа задумливо, опустивши руки.

– Розумієш, бабусю, я ось подумала: їх взагалі не гнітить почуття провини за те, що не попрощалися із сестрою, не поховали, не цікавилися як там її онука. Адже совість Богом закладена. Або є вона, або її немає. Вона, як оберіг. Так навіщо я будитиму її у людей мені неприємних, практично чужих. Нехай і далі живуть без совісті. Їм гірше.

– А тобі?

– Що мені? Мені вже без різниці!

Софія тяжко зітхнула.

– Ох, люба ти моя. І саме те, що тобі – не без різниці. Важко житимеш з таким почуттям, не дасть воно тобі спокою.

Я ось теж спочатку думала, що не варто ворушити минуле: забути, та й жити собі спокійнісінько.

Але бачу – не зможеш ти. І думаю – треба б тобі поговорити хоча б зі Світланою, може б і відпустила тебе ця образа. Не можна її у собі тримати. А як випустити, якщо не поговоривши?

Вони ще довго розмовляли, але Дарина так нічого й не вирішила цього вечора. Вирішила про це подумати завтра.

Вони снідали, коли у ворота хтось постукав. Дарина пішла відчиняти. За хвірткою стояла Світлана Павлівна.

Обличчя її було заплакане.

– Ну, здрастуй, внучко Тані… Правильно? – літня жінка витирала очі хусткою.

– Правильно, – якось несподівано легко відповіла Дарина і одразу відчула себе вільніше. — Проходьте, бабусю Світлано, знайомитися будемо…

Їй було вже дуже шкода родичку. Душа відчинила дверцята для прощення…

КІНЕЦЬ.