Перший день зими розпочався не дуже вдало. Тетяні треба працювати, а погода погана. Йшов сніг упереміж із дощем, температура знизилась до нуля, і ні туди, ні сюди.

Так що курточка відпадала, довелося надіти пуховик і теплі черевики.

Робочий день був перший після довгої перерви. Влітку вона була така щаслива зі своїм Олежиком, що легковажно звільнилася з роботи за його порадою.

Коханий купив путівки на море, а керівник її не відпускав. Вона й написала заяву за власним бажанням…

Тоді небо здавалося в діамантах… Тетяна була впевнена, що там, на морських берегах, на неї чекає пропозиція руки й серця.

І ось навіщо їй тоді працювати, питається? Олег забезпечить їх обох так, що її копійки не матимуть жодного значення.

Тетяна тоді мріяла про весілля, про дитинку та про гарне життя у розкішному будинку Олега. Як же вона сварила себе за легковажність тепер!

Жодної пропозиції він їй на курорті не зробив. Поводив по ресторанах, подарував кілька прекрасних ночей і привіз назад.

Одразу, щоправда, не покинув, ще майже півроку вселяв у неї надію, що їхні стосунки матимуть якесь логічне завершення. І ось тиждень тому Тетяна не витримала й запитала, які у нього плани на життя?

– Плани не дуже, Тетянко, – відповів він. – Колишню дружину збираюся повернути. У нас же з батьком бізнес спільний, а він занедужав. Сказав, що все залишить моєму синові, а дружина керуватиме до повноліття. Але якщо я відновлю сім’ю, то все перейде мені і синові. Ось так, такі жорсткі умови. Пробач, люба…

А далі пішла чергова маячня про кохання і жалість розставання. Який він нещасний, безсилий і безправний…

Тетяна накинула на плечі його останній подарунок, теплу шубку і, сказавши коротке:

– Прощавай!

І вона зникла з його життя. Ні, Олега було не шкода, а ось витраченого часу дуже.

Довелося їй пережити це «горе» і піти знову на свою роботу, благати директора взяти її назад.

Перекинувшись парою слів зі співробітницями, вона сиділа під кабінетом керівника. Йшла ранкова нарада. З–за зачинених дверей було чути голосний, сердитий голос начальника.

Напевно, когось звітував за помилки.

Коли всі розійшлися, Тетяна несміливо зайшла в кабінет і, усміхнувшись променисто, привіталася.

Потім виклала своє прохання, пояснивши все просто: не можу, мовляв, без роботи. А особисте життя не склалося.

Шеф, імовірно, далеко до неї небайдужий, але щасливо одружений, подивився співчутливо і сказав тоді:

– Когось іншого нізащо не взяв би назад. Але вас заберу. Щоправда, не на ту ж посаду, не ображайтеся, вона не вакантна. Секретаркою до мене підете? Марина у декрет іде з першого грудня. Але ж дисципліна! І жодних позапланових відпусток!

Довелося погодитись. І ось перший робочий день. Спідниця–олівець, біла блуза, непомітний макіяж, доглянута голова. Ну а човники довелося взяти із собою, щоб в офісі перевзутися. Тетяна поспішала на зупинку, коли прийшло повідомлення від шефа.

«Прошу прийти раніше. Екстрена п’ятихвилинка.”

Тетяна глянула яка година і зрозуміла, що раніше не вийде. Потрібно викликати таксі. Зупинилася і стала набирати номер, як її несподівано зачепив хлопчик, що незрозуміло звідки вискочив на скейтборді! І це в таку погоду!

І ось вони разом опинилися на землі. Пуховик у бруді, колготки в мотлох, телефон відлетів на дорогу.

Але все це можна виправити, а от хлопчик, схоже, отримав. Він взявся за ногу. Піднявся абияк за допомогою Тетяни і перехожих, але ступити на ногу не міг.

Хтось люб’язно простяг їй телефон. Приїхала швидка.

– Хто з хлопчиком поїде? – спитав лікар, і тут уже всі розійшлися, похнюпивши голови.

Довелося їхати Тетяні.

Вона підібрала скейтборд, його шкільний рюкзак з обірваною лямкою і вмостилася в машину. У лікарні, допоки хлопчик був на обстеженні, її телефон несподівано ожив.

П’ять пропущених дзвінків від шефа. Робочий день, не кажучи вже про п’ятихвилинку, вже почався. Вона набрала номер начальника, він не відповів. А ще за кілька хвилин прийшло СМС:

«Не хвилюйтеся. Я передумав. Вдалого працевлаштування».

На цьому її кар’єра закінчилась. Сльози виступили, але вона стрималася, не заплакала. Ще чого! Місце секретарки вона й так знайде. Хоча… Не встигла вона додумати свою думку, як з кабінету вивели хлопця.

– Не хвилюйтеся, матусю. Все не так погано. Але це верх легковажності дозволяти дитині кататися в таку погоду…

– Вибачте, я не мама, і ми поспішаємо. Дякую за допомогу, – відповіла Тетяна і посадила хлопця поруч.

На вигляд йому було років чотирнадцять.

– Ну як ти? – запитала вона. – Де живеш?

Він назвав свою адресу, і Тетяна викликала таксі. У той же час хлопчик набрав номер на своєму мобільному:

– Бабусю, ти тільки не хвилюйся… Катався на скейтборді і… Зараз додому приїду.

Тетяна почула голосіння в слухавці, але тут і таксі підʼїхало. Спираючись на її руку, він якось добрався до машини.

Звали хлопчика Грицьком, одягнений він був цілком пристойно. Видно, що не з родини, яка бідує. Тільки чому бабусі зателефонував, а не батькам?

– Батько у відрядженні, – сказав він. – А мене з бабусею залишив.

Вони під’їхали до будинку, на порозі вже чекала схвильована жінка. Тетяна коротко пояснила, що трапилося і була відразу запрошена на чай.

Вона не відмовилася. Квартира була чиста, доглянута. Тетяна із задоволенням обхопила долонями гарячу чашку, а бабуся добродушно нарікала на онука, що взяв цей «самокат» без запиту, і ось результат.

Вони обмінялися з Грицьком телефонами і нарешті розійшлися.

– Я передзвоню, дізнаюсь, як ти. Якщо допомога буде потрібна, дзвоніть, – сказала Тетяна, розпрощалася з вдячною бабусею, своїм підопічним і пішла.

А йти власне, було нікуди. Робочий день явно не настав, як і кар’єра секретарки у закоханого шефа.

– Ну, воно й на краще, – подумала Тетяна і поїхала додому.

Цілий тиждень вона сиділа в інтернеті в пошуках роботи. Вакансії були, але поки що не складалося: то надто далеко від дому, то зарплата так собі, то якісь додаткові курси потрібно пройти.

Все це її не влаштовувало, і вона продовжувала пошуки, а наприкінці тижня знову вирішила зателефонувати до Грицька. До цього дзвонила кілька разів. Але він її випередив, зателефонував напередодні сам:

– Таню, привіт! Це Григорій. У мене все чудово, не хвилюйся. Тато повернувся. Все окей. Я хотів би запросити тебе на день народження у суботу. Зможеш?

Вона розгубилася спочатку, а потім подумала: чому б і ні. Гарний хлопець, цей Грицько, сподобався він їй. І бабуся така приємна, і вона погодилася. Він зрадів і тут же надіслав їй адресу, щоправда, не бабусину.

У суботу з ранку Тетяна заїхала за подарунком, купила йому новий шкільний рюкзак, гарний та досить дорогий, а потім вирушила за вказаною адресою.

Тетяна підʼїхала до будинку, глянула на нього й ахнула. Добротний новенький будинок, доріжка з гравію, сад… Раптом на порозі зʼявилася вже знайома бабуся Грицька.

– Тетянко, проходьте! – вигукнула вона радісно, ​​а ззаду замаячив усміхнений Грицько.

Вона зайшла, зняла шубку, вручила імениннику подарунок, як тут з вітальні вийшов якийсь чоловік.

Він простяг Тетяні свою випещену руку і сказав:

– Дмитро Олександрович, батько цього хлопаки.

Тетяна подивилась на нього й застигла від несподіванки.

Вона густо почервоніла – чоловік був дуже гарний. Чекаючи побачити й маму Грицька, вона увійшла до кімнати, але там більше нікого не було. Поки сідали за стіл, вона встигла розпитати, як нога.

– Трохи важко буде, – відповів батько. – Але можна виправити. Дякую вам, що допомогли, не кинули у біді.

Ну а далі все пішло, як і годиться. Вітали Грицька, бажали бути обережним і уважним до себе та до рідних, і що такої доброї людини, як Таня, могло поряд і не виявитися.

Після традиційного чаювання з іменинним тортом Тетяна зібралася додому, а Дмитро Олександрович запропонував її відвезти…

…Ось так іноді складається доля людей. Цілий вечір вони провели разом, розмовляючи про себе.

Він удівець, із семи років виховує Грицька один, правда мама допомагає, звичайно. Бізнес свій, вимагає багато часу, а син росте, за ним теж око й око потрібне.

– Так і кручуся, та ще й ці відрядження, – закінчив він невесело свою сповідь.

Тетяна багато про себе не розповідала, поділилася лише, що роботу втратила, не з’явившись вчасно першого робочого дня, а пояснення шеф вислуховувати не став.

Дмитро Олександрович про щось задумався, а за тиждень передзвонив і запропонував непогану посаду у своїй фірмі.

Різдво вони вже зустрічали разом – радісна бабуся, щасливий Грицько та закохані Тетяна з Дмитром, у яких усе тільки починалося – спільне життя, нова родина та спільні турботи про веселого Грицька, чудового хлопця з хитрими, але добрими очима…

КІНЕЦЬ.