Вперше Ганнуся побачила її у сім років… Тоді йшов дощ, і вона забруднила свої білі штанці об дверцята машини. Через що очі одразу наповнилися сльозами.

Тато цього, звичайно, не помітив, він взагалі рідко помічав її, не сприймав її взагалі. Забрати, відвезти, передати бабусі… Ось все…

Ось і того дня він вдивлявся в дорогу, повільно просуваючись в заторі на проспекті.

Ганнуся аж стрепенулася, коли він різко посигналив.

Майже одразу після цього дверцята поруч із сидінням водія відчинилися, і в машину сіла якась незнайома жінка.

У неї було мокре світле волосся, по якому струмочками збігала вода на бежевий плащ.

Обличчя було незнайоме Ганнусі, але тато розмовляв із цією жінкою так, ніби добре її знав.

У вухах її гойдалися сережки–підвіски, і з них теж капала вода, зависаючи ненадовго на останньому камінчику…

Раптом жінка глянула на Ганну й ахнула!

– Ти зовсім, чи що?! – раптом сказала вона. – У тебе ж дочка тут сидить!

– Ну і що? Вона нічого нікому не скаже… Правда ж, Ганнусю?

Для Ганнусі це було незвичайно, що тато звертається прямо до неї, і на секунду вона навіть забула про брудні штанці, через які мама неодмінно буде сваритися.

Ганна не дуже розуміла, чого від неї хоче батько, але вона кивнула.

Він мав приємний оксамитовий голос, і він, на відміну від мами, ніколи не сварився до неї.

Вдруге вона бачила її, коли мама поїхала у лікарню по Павлика.

Ганні тоді було вже вісім, і вона розуміла, що Павлик – це її братик, який скоро зʼявиться на світ з маминого животика.

По суті, не треба було нікуди за ним їхати, але тато розмовляв з Ганною, як з маленькою, і мама завжди йому підігравала.

Але тут раптом тато різко змінив тактику.

– Доню, ти ж у мене вже доросла, так? – сказав він. – Побудеш одна сьогодні ввечері вдома?

Ганна жодного разу не залишалася вдома сама, і їй стало трохи лячно. Але вона кивнула – звісно ж, вона доросла, якщо тато так вважає!

Він купив їй величезний пакет кукурудзяних паличок і пляшку солодкої води, узяв з неї обіцянку нічого не чіпати і сидіти дивитись телевізор.

Аж тут раптом приїхала бабуся!

Здавалося б, тато має зрадіти – не доведеться залишати Ганну одну. Але він чомусь занервував…

– Та ми тут з Ганнусею в гості зібралися, – сказав він бабусі.

– В гості? – з підозрою запитала вона. – Це ще куди?

– А на день народження до однокласниці. Он, ми й подарунок купили!

У коридорі справді лежала блискуча коробочка з рожевим бантиком.

– Давайте тільки недовго – я думала, ви мені допоможете поприбирати.

Тато пообіцяв, що вони недовго. У машині він сказав Ганні:

– Так, доню, ми ж із тобою друзі, так? Домовимося так – ти поводитимешся тихо, нікому не скажеш, де ми були, а я куплю тобі будь–яку ляльку, яку тільки забажаєш!

Ганна замислилась.

– Навіть Барбі?

– Навіть Барбі.

Це була чудова угода, і вона кивнула…

Вони приїхали в гості, де справді у когось був день народження. Біля стелі висіли різнокольорові кульки, всюди юрмилися люди і голосно грала музика.

А потім Ганна побачила ту саму жінку, яку вони підвозили понад рік тому. Вона була в короткій червоній сукні, і голосно сміялася, показуючи білі зуби.

Тато вручив їй подарунок і якось занадто міцно обійняв, Ганні це не сподобалося…

Коли мама запитала, на чиєму дні народження вона була, Ганна збрехала, що в однокласниці Юлі, і пішла гратися у свою нову ляльку…

…Виявилося, що син для тата – це зовсім не пусте місце. З ним він одразу розмовляв як із рівним, завжди запитував, чого він хоче і чому він засмучений, та й взагалі – все життя тепер крутилося навколо Павлика.

Ганна любила братика, але все ж таки трохи йому заздрила.

Коли їй було дванадцять, вона випадково почула татову розмову по телефону.

Чула вона тільки його, тож могла лише здогадуватися, що йому кажуть у слухавку:

– Я тобі вже все сказав – я не залишу сина!

Тиша.

– Знаєш, далеко не факт, що буде хлопчик!

Тиша.

– Отоді й поговоримо.

Тиша.

– Тільки спробуй – скажи їй, взагалі мене більше не побачиш!

Тиша.

– Ой, не треба мені про суд…

Сенс цієї розмови вона зрозуміла набагато пізніше, років через три. Тоді вони всією сім’єю гуляли в парку на честь першого шкільного дня Павлика.

Проходячи повз дитячу карусель з кониками, Ганна раптом побачила ту жінку, до якої вони їздили на день народження.

Вона поповнішала і пофарбувала волосся в рудий колір, але Ганна все одно її впізнала.

За руку жінка тримала дівчинку років трьох – гарненьку, з блакитними очима та темними кісками.
Ганна глянула на тата, вирішивши, що він зараз привітається зі своєю старою знайомою, але тато, весь почервонілий, раптом відвернувся і не дивився в їхній бік.

Жінка прямо свердлила їх поглядом, особливо маму, але та нічого не помічала.

Увечері, лежачи в ліжку, Ганна раптом подумала, що дівчинка, мабуть, її сестра…

…Востаннє вона бачила її на татових поминках. Їй тоді було двадцять шість, а Павлику всього вісімнадцять.

Він плакав як маленький, уткнувшись мамі в плече, а Ганна стояла трохи позаду і не могла видати жодної сльозинки.

Йшов дощ, і Ганна згадувала той дощ, коли їй було сім років і найбільшою проблемою її життя були забруднені штанці…

Ось тоді вона й побачила її, ту жінку – у чорному плащі і знову без парасольки!

Жінка плакала, ховаючи обличчя в паперову серветку, яка одразу розпадалася на шматки в її руках.

– Хто це? – запитала раптом мама, обернувшись до Ганни.

Чому вона поставила це питання саме їй, Ганна не знала. Може, щось відчула, а може завжди здогадувалася.

– Не знаю, – тихо сказала Ганна. – Вперше її бачу. Напевно, співробітниця, їх он скільки…

Справді, співробітників із татової фірми прийшло багато, і мама заспокоїлася.

Вдома, після того, як розійшлися всі знайомі родичі, Ганна дістала з шафи пластикову коробку зі старими іграшками.

На дні коробки вона знайшла стару ляльку Барбі.

Дивлячись на її потьмяніле з часом обличчя, вона думала про те, що нехай тато і любив Павлика більше, зате у неї з татом є спільний секрет.

І вона нікому його не скаже… А ще вона думала про ту дівчинку з темними кісками – скільки їй зараз, років? Чотирнадцять?

Чи вона знає про свого батька? І що його більше немає?

Було б чудово познайомитися з нею й поговорити.

Щоправда, навряд чи її мати цього захоче.

Ганна зітхнула, прибрала ляльку назад у коробку. У вікно продовжував стукати сірий дощ, і в його шелестінні їй чувся голос батька…

КІНЕЦЬ.