У нашому дитячому будинkу мешкав хлопчик. Розумний, добрий і ввічливий. Йому тоді було п’ять років. Тоді уси новляли лише дівчаток до року. Чому так не розумію, а цей хлопчик для всіх був уже не такий.

Ми вже змирилися, що він не знайде собі відповідної сім’ї, тому коли з’явилися потенційні батьки, ми всі були здивовані і сподівалися на краще. Далі розповім історію, яку розповіла нам мати сімейства. Хлопчика запропонували взяти на тиждень у гості. Сім’я ця – дорослі люди, у яких вже дорослі діти.

Вони мали добрий достаток, тож nроблем із усиновленням не було. Хлопчик одразу прив’язався до родини. Відразу почав називати пару мама та тато. Особливо він ходив хвостиком за татом. За цей тиждень дружина зрозуміла, що нічого не відчуває до дитини. Не може звикнути, що хтось чужий з’явився у хаті.

Почала вмовляти чоловіка, щоб поки дитина мала і ще не звикла і нічого не зрозуміла, відвезти її назад. Чоловік звичайно почав умовляти її, що все гаразд, не потрібно нікуди відвозити малюка. Тим більше, мовляв, добрий хлопчик, йому сподобався, а жінка звикне. Але дружина наполягла на тому, щоби відвезти хлопчика.

Зібрали речі малюка в сумку, туди ж іграшки, які придбали для нього та почали пояснювати йому, що відбувається. Що вони сказали – незрозуміло. Чоловік відвіз його назад до дитячого будинkу. Повернувся похмурий, як грозова хмара. Ігнорував дружину, намагався не з’являтися з нею в одній кімнаті.

А коли все ж таки поговорили, вона дізналася наступне: — Він усе зрозумів, як тільки ми приїхали до дитячого будинkу і не хотів виходити з машини. Зі сльозами, але він вийшов… Вони не розмовляли з дружиною два дні, а потім вирішили подзвонити нам, спитати як хлопчик. — Я не знаю як вам пояснити…

Він… Ці два дні він не підпускає нікого до сумки, не дає розкласти речі… І… Весь час захищає її та стверджує, що тато забере його. Що це тільки на пару днів… Після цих слів чоловік пустив скупу чоловічу сльозу, ледве стримуючись, щоб справді не розnлакатися і сказав дружині: — Можеш робити що хочеш, навіть подавати на роз лучення…

Але я заберу його… Не залишу самого. Не треба йому в такому ранньому віці розчаровуватись у людях — і чоловік помчав до машини. Минуло три роки. Нині у них все добре. Син росте гарним, розумним та щасливим хлопчиком. І він дуже прив’язаний до чоловіка, весь час із ним.

То в гаражі пораються, ремонтують щось. То на рибалку їздять. Не розлий вода, так би мовити. Він завжди говорить про тата з усмішкою від вуха до вуха. А чоловік його безмежно кохає. Навіть я вже відійшла на другий план, але я цього заслуговую, через свій вчинок, намагаюся спокутувати зроблене досі і nродовжуватиму це робити.

КІНЕЦЬ.