Довелося нелегко, коли я вступив до столичного коледжу. Грошей у мене зовсім не було, але в батьків я просити не хотів, адже вони й самі жили небагато.

Я сам вирішив вступати до столиці, тож думав, що з проблемами теж повинен справлятися сам. Я знайшов підробіток на будівництві, робота була складною, але фізична праця добре оплачується. Я навіть умудрявся деяку частину своєї зарплати відправляти рідним.

Дуже хотілося, щоб батьки не потребували нічого. З гуртожитком у мене виникли деякі труднощі, і одного дня я навіть був змушений ночувати на лавці в парку.

Я тоді просто нічого кращого не вигадав, адже номер у готелі не міг собі дозволити. Коштів не було. І ось я сидів на лавці і збирався спати, але переді мною пройшов чоловік, який раптово спіткнувся і впав. Я одразу побіг на допомогу, це виявилася літня людина.

— Все в порядку? Може зателефонувати до ваших рідних? – почав пере живати я. Чоловік повільно підвівся, але від додаткової допомоги відмовився. — А ти чого тут сидиш хлопець? Час пізній, – сказав він.

Я не надто хотів відповідати, але чоловік був наполегливим і мені довелося розповісти. Я зізнався, що мені нема куди йти. Тоді чоловік запросив мене до себе, взагалі я спершу соромився і не хотів іти, але Олександр Петрович був наполегливий. Потім він почастував мене бутербродами.

Я жадібно їв. Коли ми розмовляли, виявилося, що він родом із мого села. Старому я чомусь дуже сподобався, він запропонував мені жити з ним.

Для мене пропозиція була несподіваною, але Олександр сказав, що потребує допомоги. То я оселився в нього. Дивно, як чужі люди можуть стати рідними.

КІНЕЦЬ.