Закінчивши мити пам’ятник, Тетяна підлила квіточки і сіла на лавці.

– Знаєш, мамо, вчора до мене в бібліотеку заходила Наталка, ми з нею дружили в п’ятому класі. Пам’ятаєш її? Її батьки потім виїхали жити в Німеччину. Батька запросили туди працювати за контрактом. А потім вони там так і лишилися, прижилися.

Я її не впізнала, вона мене також. А потім, коли вона назвала своє прізвище, у мене в голові клацнув якийсь перемикач і я згадала!

Ти маєш пам’ятати її, мамо, ми з нею вазу розбили твою улюблену, з червоного скла, коли в хованки грали.

Каже, живе добре, працює дизайнером, у неї чоловік та двоє синів. Вона фото на телефоні показувала. Такі хлопчаки симпатичні. Десять та одинадцять років.

Вони назад переїхали рік тому, уявляєш?

– Ну, гаразд, мамо, я побіжу? Я до тебе наступної суботи приїду. Бувай, мамо, – Тетяна глянула на годинник: електричка за сорок хвилин. До станції двадцять – встигне.

Перш ніж піти, Тетяна озирнулася подивитися: чи все гаразд? Пам’ятник був чистенький, із фотографії посміхалася молода мама. Вона пам’ятала це фото, мама зробила його того року, коли Тетяна пішла до першого класу.

Таніна мама була дуже гарна жінка, і фотограф, який знімав першокласників, сфотографував і її, хотів запросити на побачення, але потім дізнався, що вона одружена і віддав фото просто так, у подарунок.

Коли Таня перебирала фото, щоби замовити овал на пам’ятник, вона обрала саме цей знімок. Вийшло дуже гарно.

Таня глянула на годинник і ахнула: виявляється, вона стоїть тут вже десять хвилин, так і спізнитися недовго і тоді доведеться цілу годину чекати на наступну електричку.

Вона різко розвернулась і квапливо попрямувала стежкою, що веде до воріт і … охнувши опинилася на землі.

– Ну, що ж Ви, під ноги не дивитеся зовсім? – приговорював чоловік у спецівці, допомагаючи їй піднятися на ноги.

Тетяна скривилася. Вона відштовхнула руку чоловіка і дошкандибала до лавки.

Сівши на неї, вона дістала хустку та пляшку води. Намочила її і почала обережно змивати бруд з колін.

Чоловік деякий час спостерігав за нею, бачачи, що з нею все більш-менш гаразд, він повернувся до перерваного заняття: розчищав давно занедбану могилку. Вона розташовувалась біля самої дороги, поряд із купою сміття. І сміття, не вивезене в потрібний час, здувало прямо на неї.

Паркану біля могилки не було, пам’ятник був недоглянутим, без квітів. Тетяна, яка приїжджала на могилу матері щосуботи навіть не помічала, що поряд є ще одна могилка.

Деякий час вона спостерігала за роботою чоловіка, а потім запитала:

– Вибачте, а це могилка Вашого родича чи знайомого?

– Що? – чоловік здивовано дивився на неї.

– Я питаю: Ви могилку прибираєте – це ваш знайомий чи родич?

– А ні. Мене директор попросив. Родич, каже, її, подзвонив і попросив прибрати.

– А зрозуміло.

Тетяна перестала відмивати коліна, дістала телефон, сфотографувала пам’ятник, встала і пішла по стежці до воріт, тепер, уважно дивлячись під ноги.

На електричку вона запізнилася, довелося чекати наступну. Вона купила пляшку води у маленькому кіоску на станції та знайшла містечко у тіні.

Коли приїхала додому, годинник показував початок сьомої. Як добре, що завтра не на роботу! Можна повалятися у ліжку довше.

Насамперед вона зайнялася вечерею. Зварила макарони, розігріла вчорашні котлети.

Повечерявши, принесла ноутбук. Тетяна вирішила пошукати інформацію про жінку, з занедбаного пам’тника.

Софія Марківна Бондаренко – так говорив напис на пам’ятнику. І все. Дати народження чомусь на пам’ятнику не було.

Вона спробувала знайти інформацію у пошукових системах: «Знайти людину з прізвища, ім’я та по батькові».

Людей із такими іменами було двоє. Одна дуже молода – всього двадцяти років від народженн, а іншої не стало двадцять п’ять років тому.

Отже, покинута могилка була, мабуть, її.

Софія Марківна І Бондаренко, народилася 1906 року, першого березня. А не стало її у віці вісімдесят три роки. 1989 року.

«Я тоді ще не народилася» – посміхнулася сама Тетяна. Так цікаво.

Якщо Вікіпедія не обманювала, Софія Марківна була… співачкою. Досить відомою у своїх колах виконавицею романсів.

Тетяна спромоглася знайти кілька фото. Ось Софія Марківна, а точніше навіть сказати: юна Софія, витончено нахиливши гарненьку голівку, стоїть на сцені. А ось вона ж: вже старша, з маленькою донькою. І ще одна фотографія: з донькою та сином.

Юна Софія була чарівною: тонка, з чорним волоссям, вигадливо покладеним навколо голови. Біла сукня облягала її струнку фігурку. Тетяна заздрісно зітхнула: їй, з її п’ятдесятим розміром, така легкість і не снилася.

Тетяна зітхнула. Чому одним все, а іншим нічого?

Співачка, яка лежала біля мами Тані, мала все: краса, голос, двоє дітлахів. А у Тетяни: нудна робота в бібліотеці, зайві кілограми, невлаштоване особисте життя і навіть друзів особливо не було.

Одна вірна Віра. А рік тому ще й мама пішла. Настрій зіпсувався остаточно. Тетяна прибрала на кухні, вмилася і вирішила якомога раніше лягти спати.

****

Як швидко пролетів тиждень. Знову субота. Тетяна знову їхала до матусі. У сумці, яку вона поставила на підлогу і тримала її ногами, було кілька кущиків розсади та велика пляшка води для поливу.

****

– Ну, ось, мамо, тепер у тебе все буде гарно. Думаю, тобі сподобалося б.

Закінчивши мити пам’ятник, прикопавши і поливши свіжопосаджені квіточки, Тетяна підійшла до занедбаної могилки.

Сміття на ній більше не було, але вона була вся така недоглянута. Тетяна згадала юну Софію на сцені і їй стало дуже її шкода.

Вона вимила пам’ятник, під товстим шаром бруду виявилися дати: 1906 – 1989 рр. Значить Тетяна не помилилася – це була та сама Софія.

Вона прополола невисокий горбик, висмикнувши всі бур’яни, залишивши тільки гарну траву смарагдового кольору.

Потім принесла кілька кущів, квіточок, що залишилися.

Відійшовши від могилки Софії Марківни, Тетяна помилувалася результатом своїх зусиль: могилка більше не виглядала занедбаною.

****

Минуло півроку. Щосуботи Тетяна продовжувала їздити до мами. Тепер вона прибирала дві могилки: мамину та Софії Марківни.

Навіть коли настав час оновити вінок, Тетяна купила відразу два.

****

– Таню, здравствуй, люба!

– Мамо?! Це ти?! Але як?

– Дуже просто, доню. Ти спиш і бачиш сон.

– А-а. Зрозуміло. Ти прийшла за мною, я скоро піду, так?

– Ні! Що ти?! Тобі ще зарано. – мама посміхнулася. – Просто хотіла передати тобі послання. Знаєш, у мене тут з’явилася подруга, Софія. Вона каже, що їй дуже подобається те, що ти доглядаєш її могилку і вона хоче віддячити тобі.

– Віддячити мені? Як це?

– Не знаю. Вона надіслала тобі посилку.

– Яку?

– Чоловіка, двох діточок та будиночок на березі моря.

– Як це?

– Не знаю. Але вона сказала, що ти отримаєш подарунок дуже скоро. Прощай дочко. Мені пора. Бажаю тобі щастя!

– Мамо, стривай, постривай! Мамочка, не йди! Будь ласка!

****

Тетяна прокинулася від свого голосу. Вона була дуже схвильована.

****

Стоячи в душі, Таня намагалася згадати сон. Вона, що, і справді бачила маму, і та говорила про Софію Марківну?

І цей подарунок. Невже його справді можна отримати? Будиночок на березі моря? Щось не віриться…

****

Весь тиждень Тетяна думала про дивний сон, що приснився їй минулої неділі. Нарешті настала субота. І вона за традицією поїхала до мами.

****

Підходячи до маминої могилки, Тетяна побачила, що на могилці Софії Марківни лежить гарний букет живих квітів.

Вона зупинилася, подивилася на всі боки: нікого.

Тетяна похитала головою, сіла на лаву і стала звичкою ділитися з мамою новинами за тиждень.

– Вибачте.

Захоплена монологом, вона й не помітила, як до неї підійшов чоловік.

– Так.

– Ви випадково не знаєте, де мені роздобути ємність і воду, щоб поставити квіти?

– У мене є велика пляшка з-під води. Її можна обрізати, а воду набрати он там, там є струмок.

– Дякую. Буду дуже вдячний, якщо Ви мені допоможете.

– Будь ласка.

Тетяна спостерігала, як він акуратно відрізав вузьку частину пляшки. Потім вони разом сходили до струмка та набрали води.

Тетяна звільнила квіти від обгортки та поставила їх у саморобну вазу.

Квіти були дуже гарні, вона мимоволі залюбувалася ними. Обернувшись, вона помітила, що чоловік дивиться на неї і зніяковіла.

– А ви родич Софії Марківни?

– Так, я її онук. Правда, я погано пам’ятаю її, мені було лише три роки, коли її не стало.

– А що ж за могилкою не доглядаєте?

– Як не доглядаю? Я живу дуже далеко. Але в мене договір із директором цього цвинтаря про те, що за могилою бабусі доглядають його співробітники.

– Ніхто нічого не робить. Її прибираю я.

– Ви? А чому?

Тетяна знизала плечима:

– Просто шкода. Могилка така недоглянута була. Та мені й не важко, все одно до мами сюди їжджу.

– Давно Ваша мама тут?

– Півтора роки, мені дуже її не вистачає.

– Розумію. – Чоловік кивнув. – Давайте познайомимося. Мене Сергій звуть.

– Тетяна.

– Яке у Вас чудове ім’я? Мою маму теж звати Тетяною.

– Дякую.

– Може, я Вас проводжу?

– Проводьте, мені буде дуже приємно.

****

Через півроку Сергій зробив Тетяні пропозицію. Вона вперше побачила море. Поки літак заходив на посадку, вона дивилася в ілюмінатор і намагалася запам’ятати цю синю безмежну гладь.

Десь удалині виднівся білий корабель. Синє небо з білими хмаринками впиралося в обрій. Вона обернулася до Сергія, її очі сяяли, він готовий був дивитися в них нескінченно.

– Дякую, Сергію. – Вона обійняла чоловіка. – Я й не сподівалася, що колись побачу море.

Коли літак приземлився вони поїхали до будинку Сергія.

– Ось ми й дісталися. Прошу до моєї скромної оселі. – Сказав Сергій, відчиняючи дверцята, подаючи руку і допомагаючи Тетяні вибратися з таксі.

Спочатку вона не побачила нічого крім паркану, пофарбованого яскраво-жовтогарячою фарбою і багато-багато пишної зелені за парканом.

Потім, коли Сергій відчинив непомітну хвіртку і пропустив Тетяну вперед, вона побачила в глибині саду невеликий двоповерховий будиночок. На ґанку сидів… маленький Сергій і читав книжку песику, який лежав і уважно дивився на хлопчика.

При їх наближенні пес підняв голову, а хлопчик обернувся.

– Тато! Тато приїхав! – хлопчик повис у чоловіка на шиї. Пес бігав навколо них і радісно гавкав.

Потім Сергій опустив хлопчика на траву і сказав:

– Андрійку, познайомся, це тітка Таня, про яку я тобі розповідав.

– Доброго дня, Андрій. Можна я теж називатиму тебе Андрійку? – Тетяна простягла хлопчикові руку.

Андрій нерішуче кивнув і несміливо потиснув руку, а потім глянув на Сергія. Той підморгнув йому.

– А як звуть твого песика? Це вона чи він? – Звісно, ​​вона знала, що пес – він і звуть його Рекс, але їй важливо було подружитися з сином Сергія.

– Рекс. Він хлопчик.

– А яку книжку ви читали? Рекс також вміє читати?

– Ні звичайно. – пирхнув Андрійко. – Він любить слухати, як я читаю йому про Аладіна.

– А можна мені на книжку подивитися? Я теж читала про Аладіна у дитинстві.

– Звісно. – Андрій побіг до ґанку. Сергій та Тетяна, переглянувшись, вирушили за ним.

– Треба ж. У мене була така сама.

– Це тато…

– Тоді все зрозуміло. – Тетяна подивилася на Сергія.

– Андрійку, чого ж ти гостю на порозі тримаєш? Прошу до хати.

На ґанку з’явилася миловидна жінка, років п’ятдесяти, з темним, як у Сергія волоссям. Тетяна почервоніла і зробила крок уперед.

– Тетяна.

– Тетяна Василівао, дуже приємно. Таня, Сергію, проходьте в будинок. Я вже на стіл накрила.

****

Пройшов рік.

****

– Тіто Таня, а скоро Тамара виросте? – Андрій зазирнув у колиску, де серед  білих мережив виднілося личко його двомісячної сестрички.

– Скоро, Андрійку, скоро. І помітити не встигнеш. – Тетяна посміхнулася і погладила його по маківці. – Біжи грай, он твої друзі завітала, але щоб до вечері був вдома!

– Добре. – Андрій махнув їй рукою і побіг до зграйки хлопчаків, того ж віку, що й Андрій.

– Ну, що, Тамарочка, ходімо додому, обідати? – Тетяна відклала в’язання, піднялася з лави і покотила візочок до будинку.

****

– Привіт, матусю!

– Таню, познайомся, це Софія – моя подруга.

Таня подивилася на жінку у білій сукні. Її краса поступово в’янула, поступаючись місцем мудрості. Але юна Софія, що стояла на сцені, в ній, як і раніше, впізнавалася.

– Привіт, Тетяно. Ваша мама багато про Вас розповідала. – Софія Марківна посміхнулася. – Я хотіла подякувати Вам за турботу про місце мого спокою та запитати: чи вам сподобався подарунок?

– Дуже приємно, Софіє Марківно. Подарунок чудовий, дякую!

– От і добре.

– Ну, нам час, Таню – благословляємо тебе: будь щаслива!

– Дякую, матусю. Дякую Софіє Марківно. – вигукнула Тетяна слідом фігурам двох жінок.

****

– Таня, Таня, прокинься, мила! Ти говорила уві сні. Щось наснилося? – Сергій стурбовано заглядав у обличчя дружині.

У відповідь Таня обійняла його і сказала:

– Так, мені снилася мама та твоя бабуся.

– Як це?

– Не знаю. – Таня знизала плечима. – Мама казала, що вони потоваришували.

– Ой, я ж зовсім забув. – Сергій потягнувся за телефоном. – Ось дивись, вчора надіслали.

Він дав їй телефон, на екрані була фотографія. Вона була зроблена на цвинтарі. Дві доглянуті могилки, на яких росла яскраво-зелена трава і цвіли білі та рожеві пишні квіти.

Пам’ятники були однаковими, з одного усміхалася мама Тані, а з іншого – серйозно дивилася юна Софія Марківна…

КІНЕЦЬ.