У наше кафе часто заходила дівчинка. Вона була мовчазною та ні з ким не ішла на контакт, а зrодом мені таки вдалося дізнатися історію про її нелеrке дитинство

Вже два роки я маю свій невеличкий бізнес. Ще після народження сина я зрозуміла, що люблю займатися випічкою. Спочатку це були торти для найрідніших на день народження. Вони завжди хвалили мій талант, а чоловік оплатив мені курси кондитера. Тоді я почала пекти на замовлення. Всі кошти я відкладала на власний справу. І мені таки вдалося відкрити свій заклад.

На відкриття прийшло чимало людей. Багато з них були моїми клієнтами. Про мене розповідали одні одним, так про мій заклад знало чимало людей. Клієнтів вистачало.

За час існування мого закладу я знала всіх, хто сюди приходив. Хтось приходив пообідати, дехто влаштовував тут зустріч. У моєму кафе матусі часто влаштовували дні народження своїм дітям. А недавно я помітила в кафе дівчинку, на вигляд їй було дванадцять років. Вона сиділа в кутку закладу. Щоразу дівчина брала одне і те ж тістечко. Дитина неохоче ішла на контакт.

Спочатку вона сиділа в нас декілька хвилин, а потім була щораз довше. Дівчинка мала при собі щоденник, у якому щодня робила якісь записи. Коли ж у кафе не залишалося нікого із відвідувачів, вона запитувала, чи можна пограти на скрипці. Я дозволяла. Адже гра подобалася усім присутнім.

У дівчинки був справжній талант. А якось ми з нею таки розговорилися. Дівчину звали Анжела. Жила вона в будинку неподалік. Дитина не дуже хотіла розповідати щось про своє життя. І тільки згодом вона почала розповідати історію свого нелегкого дитинства.

Мама виховувала дівчинку одна. Свого батька вона не знала й не бачила. Мама не хотіла розмовляти на цю тему. Поки матір дівчинки їздила по заробітках, про дівчину дбала бабуся. А коли та захворіла, дівчинка переїхала жити до мами.

Спочатку вони жили добре. Дівчина гарно вчилася, тому попросила, щоб її записали в музичну школу. Мама на рік наперед оплатила їй навчання. Допоки в їхньому житті не з’явився Андрій. Він ввічливо ставився до мами та приділяв час дівчинці. А переїхавши до квартири, показав своє справжнє обличчя.

У домі почали з’являтися різні компанії. Ті чоловіки сиділи допізна. Вони голосно говорили, лаялися. Мама спочатку намагалася заспокоїти дядька Андрія, а згодом і сама почала з ними розважатися.

Дівчинка боялася виходити до них. Вони п’яні кликали її до себе, щоб та щось заграла на скрипці. Бувало, що дівчина непомітно втікала з дому, поки ніхто не бачив. Ішла вона в моє кафе. Додому повертатися не хотіла. А хто ж її там чекав? Вітчим та мама. Найстрашніше те, що дитина ночувала на вулиці.

Спала на вокзалі або на лавочці біля будинку. В такі моменти мені було дуже шкода дівчини. Щоб хоч якось їй допомогти, я почала платити їй за гру на скрипці в моєму кафе.
І клієнтів у мене побільшало. Відвідувачам було до вподоби сидіти в закладі під приємну музику.

А якось дівчина прийшла в кафе, її пальці були перемотані. Тоді я запитала, що трапилося, і вона зізналася: “Щоб я більше не грала на скрипці, дядько перебив мені пальці. Сказав, що його дратує звук скрипки”. Це просто жах.

Тоді я стурбовано запитала:

“Дівчинко, тобі ж не можна там надалі залишатися. Що заважає повернутися до бабусі?”

– Я не хочу її обтяжувати, вона й сама ледь ходить, – сумно відповіла дівчинка.

– Чому ж ти не запитаєш у неї? Можливо, навпаки вона буде тільки рада тобі. І поміч буде.

Через два дні дівчинка прийшла до мене з домашніми пиріжками. Сказала, що це вдячність від бабусі за таку слушну пораду.

Вона таки наважилася втекти від мами з вітчимом, а бабуся її прийняла. Старенька також хвилювалася за свою онучку. Тепер вони разом. Нарешті дитина щаслива.

КІНЕЦЬ.