Ми з чоловіком були безмежно раді, коли наш син повідомив, що одружується. Йому двадцять сім років, в Олександра хороша, оплачувана робота. Ми придбали йому власну квартиру одразу після того, як син закінчив університет. Так що він був цілком готовий до сімейного життя.

Марію, нашу майбутню невістку, ми з радістю прийняли. Адже вона хороша кандидатура для нашого сина. Розумна, врівноважена, вона виглядала мудрою та знала, коли й що сказати.

Згодом у нас появився онук. Я вирішила допомогти невістці та щодня приходила сидіти з онуком, готувала дітям смачну їжу. Хотіла, щоб Марічка трохи відпочила. Але згодом я помітила, що невістка якось відчужено до мене ставиться. Вона з недовірою сприймала всі мої намагання допомогти їй.

А от коли вдома був Олександр, вона поводила себе якось по-іншому. Ввічлива, привітно ставиться. Складається враження, що це дві різні людини. Тоді я перестала ходити до них та допомагати. Чекала, поки діти самі мене покличуть. Але син став звинувачувати мене в тому, що я не допомагаю його дружині. Навіть не знала, що йому на це відповісти.

Розповідати синові, що це через поведінку невістки, я не хотіла. Тому просто відповіла – якщо я буду їм потрібна – покличуть. А ні, то не буду перебивати їм пороги. Син, звісно, нічого не зрозумів, а от невістка глянула на мене вдячними очима.

Тож я не стала ходити до них без запрошення. Зате онукові я все одно купляла подарунки: машинки, одяг. Мені все подобалося, тому я не жалію на нього грошей.

Але згодом я виявила, що нічого з речей, які я купляю онукові, я не бачу. Все зникає невідомо куди. Якось я придбала онукові сорочку та штани, і одразу одягла на нього ті речі. У той час син також був вдома. Олександр похвалив мене за вибір, а от Марія скоса поглядала на мене. Більше тих речей на онукові я не бачила.

А якось сусідка, яка любить сидіти в соціальних мережах, знайшла сторінку моєї невістки. На своїй сторінці вона продавала речі, які я подарувала онукові. І тоді мені стало ясно, куди зникають всі подаровані мною речі. Марія все продає. Починаючи від одягу і закінчуючи іграшками. От тільки навіщо?
Я вирішила поцікавитися в неї. А невістка відповіла:

– Ви подарували онукові, значить це наші речі, і я маю право робити з ними, що завгодно. Я що звітувати повинна?

– Але ж я купляю онукові недешеві речі, чому ти так вчиняєш?

– Це моє діло. Наш син має все необхідне. Ми й самі можемо йому придбати речі.

Тоді я розповіла про все сину. Була сварка, адже він і гадки не мав, що за його спиною робить дружина. Всі гроші за продані речі Марія тратила на себе.

Відтоді я перестала до них зовсім ходити. Олександр час від часу може привести онука до мене. Так ми й спілкуємося. Ясно, що винною вийшла я, бо розповіла синові про “бізнес” його дружини.

КІНЕЦЬ.