Вони познайомилися, будучи ще студентами. Ігор, міцний сільський хлопець, вступив в училище.

Вчився Ігор добре. Голова в нього була тямуща, і після училища його було направлено в інститут.

На першому курсі перед зимовими святами була студентська вечірка.

Хлопці чекали на цей захід особливо захоплено, оскільки на нього були запрошені студентки місцевої консерваторії.

Ігор майже всю свою стипендію витратив на те, щоб купити собі дорогу італійську краватку. Гарний костюм у нього був, тому виглядав він чудово: високий, широкий у плечах, з густою шевелюрою темного волосся і одягнений пристойно.

Дівчата зайшли в актову залу веселою зграйкою, усміхнені, ошатні, у витончених черевичках і одразу ж стали об’єктом уваги юнаків.

Ігор виділив її з групи подруг одразу. Тоненька, тендітна, вона відрізнялася від інших своєю природністю.

У неї не було новомодної стрижки, натомість була довга коса. Красиві брови, блакитні очі, а губи мали чудовий ніжно–рожевий колір, свій, природний, а не наведений губною помадою.

Дівчина трималася трохи особняком, і було одразу помітно, що вона трохи соромиться. Найімовірніше, це була її перша така вечірка, перший бал.

Спочатку був концерт, веселий і смішний.

Але юнаки в глибині душі не могли дочекатися того моменту, коли почнуться танці, і можна буде потанцювати та познайомитись із дівчатами.

У танцювальному залі було жваво та урочисто. Грала жива музика, усі танцювали.

Ігор шукав очима дівчину, яка йому сподобалася, він переживав, що його хтось випередить, і тоді доведеться просити, щоб той залишив її. Добре, якщо поступливий трапиться, а якщо хтось зі старшого курсу? Тоді йому буде важко…

Але тут він побачив її і полегшено зітхнув. Дівчина стояла біля протилежної стіни і розмовляла з його однокурсником Степаном.

Він негайно попрямував у їхній бік і, підійшовши, злегка поплескав Степана по плечу.

Ігор галантно, як він це бачив в кіно, попросив у друга дозволу запросити дівчину на танець.

Степан хотів сказати, що він і сам збирався, але було пізно: вже звучала мелодія повільного танцю, а Ігор тримав дівчину у своїх обіймах.

Танцювати він умів не дуже добре, але партнерка легко виправляла всі його помилки та огріхи. Він не соромився і вважав, що не повинен вміти блискуче танцювати, достатньо того, що він взагалі може рухатися під музику.

– У вас дуже гарна сукня й волосся. Мені здається, вас звуть Тетяна, вгадав? — невимушено розпочав розмову Ігор.

Дівчина дзвінко засміялася і сказала у відповідь:

– Ні, Ігоре, не вгадали. Мене звуть Наталя.

– Нічого собі! А моє ім’я ви знаєте?

– А мені Степан сказав. Коли ви до нас попрямували, він це помітив і сказав, що йде Ігор, тому бути біді, – зі смішком в голосі відповіла дівчина.

– Що, так і сказав – бути біді? – перепитав Ігор.

– Так, саме так і сказав, але я йому не повірила. У вас така гарна і дорога краватка, що ні про яку біду не може бути й мови.

Обоє весело засміялися, а після вечірки Ігор пішов проводжати свою нову знайому.

Наталя була єдиною дочкою у батьків. Вони були вчителями й виховували дочку у найкращих педагогічних традиціях.

Дівчина багато читала, з дитинства займалася музикою, яка була її покликанням, тому після восьмого класу вступила в музичне училище, а по закінченні — в консерваторію.

Наталя познайомила Ігоря з батьками лише влітку, після першого курсу. Вони схвалили вибір доньки і з радістю запрошували хлопця до себе на обід на вихідні та на свята.

Ігор часто вів тривалі бесіди з батьком Наталі, говорили про навчання, про його плани та погляди на життя, про те, чого Ігор прагне.

– Серйозний хлопець, дуже позитивний, – говорив Ігор Федорович своїй дружині після цих розмов.

– Так, але він трохи незграбний, надто прямолінійний і з зайвими амбіціями, – відповіла мама Наталки.

Вона не те щоб недолюблювала Ігоря, але їй здавалося, що його треба «трохи підшліфувати», як вона висловлювалася.

– Не вигадуй, Ніно. Сільське походження – це не недолік, якщо ти про це. До того ж юнак має непогане виховання. Він здібний хлопець, і його амбіції йдуть йому лише на користь.

Молоді люди одружилися, закінчивши третій курс. Жити вони стали з батьками Наталі, і жили з ними доти, доки молодий фахівець Ігор не отримав окремого житла від заводу.

А ще через кілька років Наталя та Ігор всерйоз заговорили про дитину.

– Пора б подумати про сина, Наталю, – сказав якось дружині Ігор.

Йому вже світило місце головного інженера, кар’єрними сходами він ішов вгору досить круто і впевнено.

– Ти хочеш сказати про дитину? – спробувала поправити його Наталя.

– Я завжди знаю, що хочу сказати. І говорю саме про сина.

– Але ж дитина може бути і дочка. Що за нісенітниця? – обурилася вона.

– У мене буде син, і крапка! – категорично заявив він, а Наталка мало не розплакалася.

Але очікування молодого батька не справдилися: на світ з’явилася маленька ясноока дівчинка, а не хлопчик. І Ігор затужив. До дочки він не підходив, ніколи не брав її на руки, не прокидався ночами…

Наталя була у розпачі, їй було гірко й прикро. Донька Даринка була гарненькою, спокійною, але… Зовсім нелюбимою батьком. Із цим довелося миритися.

Ігор повністю пішов у роботу, прагнув зайняти високу посаду, вдома бував мало, а на вихідні іноді їхав до батьків у село, хоч і вони завжди були бажаними гостями в їх будинку.

Через три роки у Наталії та Ігоря народився довгоочікуваний син Денис. Й Ігоря як підмінили. Трирічна донька вже зовсім перестала бути прихильною до батька. Та в нього й часу на неї не лишалося. Син був для нього світло у віконці…

Але Наталя, яка всі дев’ять місяців переживала, що знову народиться дочка, вже не реагувала на чоловікову поведінку. Як і раніше, вона займалася дітьми, а вечорами присвячувала себе дочці…

…Минуло десять років.

Діти успішно навчалися в школі, де їхня мама вела уроки музики. Наталя ще попутно мала пару учениць вдома.

І попри все, вона дуже любила чоловіка. Головний інженер заводу, солідний, успішний.

З усім можна змиритися зрештою. Але тільки не з тим, що він тяжко заслаб. А заслаб Ігора раптово.

Величезне виробництво, яким він збирався керувати, перейшло у приватні руки, і він став у ньому звичайним штатним працівником.

Новий господар на керівні посади призначив своїх друзів, до яких Ігор не входив.

Він нервував і переживав так, що зліг, довго лежав у лікарні, а зараз удома. Тиша, спокій, процедури…

Дружина працювала, син після школи біг у спортивну секцію, а вдома по обіді постійно була Даринка.

Вона готувала батькові, годувала його, допомагала підвестися з ліжка, проводила в туалет.

А Ігор нервував… Не звик він бути з дочкою віч–на–віч, дратувало його все…

І не так вона, як безпорадна ситуація, в яку він потрапив і змушений тепер приймати допомогу від дівчинки. Краще б дружина кинула роботу!

Проте Ігор все ж одужував. Того дня після обіду він лежав на ліжку і читав журнал. Настрій був не дуже.

Раптом у кімнату зайшла Даринка і стала на порозі.

– Татусю, можна я приберу в тебе? – тихенько спитала вона. – Мені треба пил протерти і пропилососити килим…

Ігор байдуже глянув на дочку, махнув рукою, і вмостився зручніше.

Дівчинка почала прибирати, тихо ходячи по кімнаті. Вона намагалася не дивитися на батька, а він раптом задивився на неї, свою помічницю, яка так рано подорослішала.

І тут раптом Ігоря осяяла несподівана думка!

Він побачив, як дочка схожа на Наталю, на ту чарівну дівчинку, в яку він закохався з першого погляду. Серце приємно стрепенулося.

Він сів на ліжку і уважно глянув на доньку.

– Даринко, підійди до мене, – сказав він.

Дарина здивовано дивилась на батька.

Дівчинка підійшла і подивилася на нього своїми ясними очима. Батько взяв її за худенькі плечики, обійняв і ніби прокинувся від довгого сну.

– Дівчинко моя, – сказав він. – Доню. Пробач мене…

Він відчував, як тепло розтікається по його тілу, як приємне відчуття поруч маленької рідної людини.

Дарина обняла батька, а він відчув сльози на щоках. Вона й раніше обіймала його, звичайно, але він намагався якнайшвидше звільнитися від цих ніжностей. А зараз не хотів…

Наталя так і не зрозуміла, що сталося з її чоловіком. Чому він раптом так змінився до дочки?

Він жартував з нею, розмовляв, часом не звертаючи уваги на Дениса, який звик до спілкування з батьком.

Але найчастіше вся родина сиділа за вечерею, обмінювалися останніми подіями дня, жартували, сміялися.

І якось увечері Ігор сказав дружині:

– Я сам загнав себе в цей глухий кут на довгих тринадцять років. Ніколи собі цього не пробачу. Я люблю нашу дочку не менше, аніж сина. А ти виховала її просто чудовою дівчиною. Дякую тобі, Наталко, за терпіння та витримку.

Незабаром Ігор одужав, вийшов на роботу, яку, як і раніше, любив.

І Бог з нею, з посадою, найголовніше в його сім’ї встановилася така необхідна для всіх рівновага: гарна дружина, прекрасні діти і він, улюблений і люблячий батько та чоловік.

КІНЕЦЬ.