— Ти кажеш, що дитині зі мною буде краще? Навіщо ти наро джувала? Гарна ти мама! — Колю, вислухай мене, будь ласка. — Слухаю тебе уважно, Наталю! Хочу все почути та зрозуміти!

— Я не хотіла, щоб син потрапив до дитя чого будинку! Коли взяла його маленького на руки, то думки про відмову почали покидати мене, але я чудово розуміла, що не зможу виховати цю дитину. Мені було страաно від думок про те, що мій син зростатиме у притулку, тож із полоrового будинку я його забрала.

Мій тато мені допомагав фінансового, тому ми із синочком були забезпечені всім необхідним. Я жодного разу не пошкодувала, що Тарасика не покинула. Він був славною дитиною за ці два роки я насолодилася материнством! Він мій синочок, який приносить радість та щастя своїми маленькими здобутками! Прошу тебе, Коля, не залиш сина.

Він добрий хлопчик… Я мрію, щоб йому дістався найкращий опікун, оскільки рідний батько навіть не виходить на зв’язок. Мій батько пішов із жи ття, тому вся надія на тебе.

Я вже нічого не можу вдіяти. Ліkарі сказали, що мені лишилося жити трохи часу. Не хочу, щоб мій синочок залишився сиротою! Будь ласка допоможи мені! Я тебе благаю! Мій син не заслуговує на те, щоб потрапити до дитя чого будинку. — Наталко, чому ти нічого не казала?

Коли ти дізналася про хво робу? Але як ти собі уявляєш? У мене є сім’я — мені треба порадитись із дружиною, адже це серйозний крок. — Це все розумію Коля. Я не знаю добрішу людину, ніж ти, тому й прошу саме тебе. У мене дуже мало часу залишилося, щоби все залагодити.

— Але ж ти розумієш скільки потрібно документів та складний процес уси новлення? — Так розумію. Я вже ознайомилася з усім. У мене є хороша знайома, яка може швидко оформити всі опікунські документи. — Я дякую тобі за довіру, але мені треба все обміркувати і порадитися з дружиною, і на такі речі так не наважуються.

— Вибач мені за таку спонтанність, але я все одно чекатиму на твою відповідь. Мені важливо, щоб ти мені допоміг, тому що більше мені нема до кого звернутися.

За кілька днів Коля з Наталкою зустрілися в неї вдома. Наталя сказала, що ухвалить будь-яке його рішення, бо турбувати його сім’ю вона не бажає. — Знаєш, Наташа я тобі дещо розповім. Я сам виріс у дитячому будинку та чудово знаю, що це таке бути нікому не потрібним.

Я щодня чекав, що одного разу прийде сім’я, що любить, і забере мене, але дива не трапилося. Я досяг повноліття і покинув ненависне мені місце. Я хочу, щоб твій син ніколи не дізнався, що таке притулок, тому ми з дружиною вирішили, що допоможемо тобі і всиновимо твого дворічного сина.

Наталя почала nлакати від почутого. Вона не могла повірити, що її кращий друг мав таке дитинство. За кілька місяців усі документи були оформлені і маленький Тарасик уже мешкав у теплому сімейному колі Миколи та Ірини.

Наталя покинула цей світ зі спокійною душею, адже її малюк отримав сім’ю, що любить. З того часу минуло два роки. Ірина з Миколою пишаються успіхами маленького синочка. Вони по-справжньому полюбили хлопчика і зараз не уявляють життя без нього.

КІНЕЦЬ.