Андрій оглянув кімнату. Тихо та порожньо. Чоловік пішов у спальню, потім у кухню.

Скрізь була ідеальна чистота, наведена донькою три дні тому, але саме це найбільше пригнічувало.

Квартира перестала пахнути життям. Життя ніби застигло в ній і навіть веселі, різнокольорові квіти на підвіконні вже не тішили око.

Несподівано на Андрія наринуло хвилювання.

Він взяв дорожню сумку і почав кидати в неї перші речі, що потрапили під руки.

Андрій не замислювався, що робить. Йому просто хотілося якнайшвидше піти звідси, розчинитися, забути про все, що ще недавно робило його щасливим і в одну мить зробило найнещаснішим на світі.

Через годину він вже сидів у електричці, яка мала відвезти його від тієї порожнечі, що наринула на нього в останній місяць.

Адже саме місяць тому все в житті Андрія було просто чудово.

Хороша, престижна робота, кохана дружина, дочка, але всю цю ідилію зламав лише один телефонний дзвінок.

Андрій тоді був на роботі.

Той телефонний дзвінок пролунав для нього надто несподівано і невчасно. Вони з колегами обговорювали об’єкт, який вимагав термінової здачі.

На екрані висвітився номер дружини.

Андрій здивувався. Світлана знала, що, на даний момент, у нього термінові переговори і просто так турбувати чоловіка не стала б.

Андрій вибачився і прийняв виклик…

Подальше пам’яталося важко.

Невідома йому жінка пояснювала, що Світлану забрала швидка, що сталася біда, коли вона переходила дорогу і що йому потрібно терміново приїхати.

Потім були холодні стіни та очікування…

Очікування, яке поступово переросло в сильне хвилювання.

Марина, дочка Андрія та Світлани, теж була там. Вона всіляко намагалася підтримати батька, хоча сама ледве стояла на ногах від переживань.

Ті дві години поки намагалися допомогти Світлані здалися їм вічністю, але все ж таки вони вірили і сподівалися.

Усі їхні надії зникли, коли до них вийшов чоловік в білому халаті.

З його обличчя Андрій та Марина зрозуміли все. А далі?

Далі настав найважчий час для батька та доньки.

Панахида, прощання, нескінченні співчуття та порожнеча.

З того часу ця порожнеча не покидала Андрія.

Марина пробула вдома недовго. Вона давно жила своїм життям, окремо від матері та батька.

Звичайно, зараз вона намагалася приїжджати до батька частіше, але залишитися жити з ним не могла і ось тоді Андрій усвідомив, що залишився один.

Працювати зараз він просто не міг, тож взяв відпустку за свій рахунок. Йому не хотілося нічого, тільки лягти та спати. Спати нескінченно.

Бо тільки там, уві сні, він знову міг бачити свою Світлану.

Живу та здорову. Вічну оптимістку. Його кохану дружину. Його квіточку, саме так він називав Світлану. Називав за те, що вона спромоглася виконати всі його бажання і зробити його щасливим.

Кожен день Андрія проходив немов у тумані, але він ніби не помічав цього.

Зрештою, він усвідомив, що більше не може перебувати у своїй квартирі і йому потрібно змінити обстановку. Це було для нього просто життєво необхідним і саме тому він зараз їхав цією електричкою.

Андрій вирішив поїхати на дачу.

Ближче до природи. До річки. До дерев. Він чекав від них зцілення та допомоги.

Однак на дачі не стало легше.

Тут теж все нагадувало про Світлану.

Її фартух, у якому вона готувала. Її улюблена кружка, плед і навіть її “дачний друг” , так вона називала великого, сірого котика.

Той, варто було їм приїхати на дачу, тут же з’являвся до них у гості.

По котику було видно, що він не бездомний, але цілком собі волелюбний і зарозумілий.

Варто сказати, що до Андрія кіт не відчував жодних емоцій, а ось Світлану він поважав.

Вечорами, коли вони сиділи на веранді, кіт забирався до Світлани на коліна і задоволено муркотів.

Андрій називав кота-пройдисвітом, а Світлана сміялася і говорила, що це її друг. Вона постійно підгодовувала кота смаколиками, які везла спеціально для нього з міста.

Кота Андрій побачив того ж вечора, коли приїхав на дачу.

Цілий день Андрій намагався зайняти себе якимись справами, а ввечері вийшов на веранду.

Хотілося відчути красу літнього вечора, але без Світлани це було просто неможливо.

Андрій сів на ганок і побачив його.

Кіт з’явився немов нізвідки. Він сів навпроти Андрія і пильно на нього подивився.

Андрій теж глянув на кота і несподівано для себе, заговорив із ним.

– Що, друже? Чекаєш на неї? А її більше не буде. Не будеш, розумієш? Все. Скінчилося щастя. Все скінчилося.

Кіт дивився на Андрія не відводячи погляду, а потім, раптом, підійшов і застрибнув до нього на коліна.

Андрій застиг, але, механічно, почав погладжувати кота по м’якій шерсті.

Той задоволено замуркотів, а Андрій, напевно вперше за останній місяць, усміхнувся і подумав.

– От би зараз Світлана здивувалася! Адже весь час сміялася, що я коту байдужий, а тут он  воно як!

Від думок Андрія відволік сусід.

Він зайшов у двір, привітався і присів поряд з Андрієм.

Вони трохи поговорили ні про що, а потім сусід, дивлячись на кота, сказав.

– А знаєш, Андрію, адже цей сірий зовсім недавно теж без господині залишився. Адже він у баби Марії жив, а її діти в місто забрали, занедужала сильно. Її забрали, а кота не стали. Сказали не потрібний він їм. Як баба Марія плакала! Та хто її послухає! От і кинули вони кота тут. Адже його багато хто намагався до себе забрати, а ні! Кіт з характером виявився і ні до кого не хоче йти. А до тебе, глянь! Лащиться! Видно й справді про нього говорили, що він собі господаря сам вибере. Мабуть вибрав! Бач, ти. Он воно як буває!

Андрій глянув на кота.

Той спокійно лежав у нього на колінах і було видно, що йти не входило в його плани.

Після того, як пішов сусід, Андрій зайшов до будинку. Кота він вирішив не неволити. Андрій просто відчинив двері і почав чекати.

За кілька хвилин великий, сірий клубок зайшов до хати.

Кіт озирнувся, принюхався, а потім застрибнув на улюблене крісло Світлани і розвалився в блаженній насолоді.

Андрій вирішив, що так і бути, а наступного дня на дачу приїхала Марина. Та не одна, а зі своїм нареченим Дмитром.

Андрій здивувався візиту дочки та її нареченого, але все одно був дуже радий їх бачити.

Марина швидко накрила стіл, а коли всі сіли, вона посміхаючись сказала батькові.

– Тату, у мене є для тебе новина!

Андрій насторожився. Останнім часом він не любив несподіваних новин.

– Тату, у мене буде дитина і ще ми хочемо одружитися. Звичайно, не зараз, пізніше.

Спочатку Андрій навіть не зрозумів про що говорить донька, а коли усвідомив, підвівся і міцно її обійняв.

Обід пройшов чудово.

Вперше за цей час Андрій зрозумів, що жити треба!

Обов’язково треба!

Для дочки, для онука та навіть для кота, якого він вирішив забрати до міста.

За всією цією суєтою ніхто не помітив веселку, що з’явилася біля лісу.

І тільки великий, сірий кіт, примружившись, дивився на неї.

Що кіт бачив там, невідомо, але зрозуміло було одне.

Кіт бачив те, що людина побачити не може.

Хоча може бути воно і на краще.

КІНЕЦЬ.