Віра та Анатолій жили у шлюбі вже п’ятнадцять років. Останній платіж по іпотеці виплатили, тепер можна розслабитися. Вони вже давно не відпочивали на морі. Вирішено. Квитки у кишені. Діти, два хлопчики 14 та 12 років готуються до відпочинку.

Відпустка пролетіла швидко, весело, цікаво. Ще б тиждень відпочинку. Батьки хотіли вже затриматись, але раптово зателефонувала мама Віри. Не стало бабусі. Улюблена бабуся Віри, мама її покійного батька. Для Віри вона була найближчою людиною зі старшого покоління їхньої родини.

Прощання, поминки, оголошення заповіту. Великий будинок у селі дістався Вірі. Навіть якби й заповіту не було, то будинок все одно належав би онуці. Батько був єдиною дитиною у бабусі. А Віра відповідно єдиною його дитиною. Віра має ще брата, але він має іншого батька. Після того, як не стало батька Віри мама знову вийшла заміж і народила.

Віра завжди їздила до бабусі на канікули.

Віра та Анатолій вирішили не продавати будинок. Від міста близько, величезний садок. Яблуні, груші, сливи. Бабуся дуже його любила, доглядати останнім часом допомагав Толік. Бабуся все йому розповіла та показала. Начебто передавала сад у надійні руки. Так і вийшло.

Єдине, що треба було робити, це ремонт будинку.

– Все зробимо у найкращому вигляді. Іпотеки немає. Гроші є. – сказав Анатолій.

Разом із синами вони взялися до справи.

Відреставрували навіть старовинні бабусині меблі. У літній кухні вийшов своєрідний домашній музей. По кутках стояли громіздкий комод і величезна скриня. Між ними буфет. Біля вікна, навпроти буфета, великий круглий стіл. Зараз рідко такий зустрінеш.

Вирішили, що тут будуть пити чай тихими літніми вечорами. Діти раділи найбільше.

Все інше зробили вже в сучасному стилі та з усіма зручностями.

– У нас тут тепер можна жити.

– Ось на пенсію вийдемо та переїдемо.

Мама Віри вирішила подивитися, що там такого гарного, про що із захопленням їй онуки розповідають.

Приїхала.

– Пам’ятаю. Пам’ятаю будинок свекрухи. Сад гарний, не сперечаюся. А де картопля, огірки, помідори?

– Мамо, не було в неї картоплі. Їй тяжко вже було. За садом і так Толік дивився останнім часом.

– Ну і що? Будинок у селі є, а ми картоплю купуватимемо. Як це? Що скажу родичам.

– Яким? Брат мій? Так йому не потрібна картопля. Він лише готову їжу купує. Він навіть не уявляє як вона росте, а тим більше як її готують.

– Не йому. Я сестрі Олега обіцяла картоплею ділитися. Та й огірками свіжими.

– Картоплі не буде. Огірків теж. Може колись, але не зараз. Нам до пенсії ще далеко.

– А це що таке? Що за нісенітниця? На якому смітнику ви все це знайшли?

– Мамо! Перестань. Це все бабусі.

– Викинь все негайно. Ми з Олегом ремонт робимо. Меблі міняємо. Привеземо до вас. І ми вам допоможемо і ви нам. Зараз меблі дорогі, а я з вас багато не візьму.

– Нам не потрібні меблі ваші меблі. В нас все є.

– Старе це. Все на звалище. У нас меблі хороші.

– Якщо хороші, навіщо міняти?

– Для вашого села хороші. А ми купимо сучасну.

– Нам не треба. Продай через Інтернет.

– Ось ще. – мама перевела розмову знову на картоплю.

Віра обіцяла подумати, але картоплею займатися ніхто не збирався. Їй вистачить яблук та груш.

Урожай добрий. Віра вирішила мамі фруктів завезти. Великий кошик для неї приготувала, яблука, груші, сливи. А наступних вихідних компоти варитиме, вирішила Віра.

Наступних вихідних їх зустрів порожній сад. Яблука та груші залишилися тільки на верхівках дерев.

– Невже хтось позбирав? Не можна будинок без нагляду залишати. Як шкода врожаю.

А тут сусід на шум прибіг.

– У нашому селі зроду ніхто чужошо не бере. Це, Віро, твоя мама вчора приїжджала. Цілу машину коробками заставили. Поспішали.

– Зрозуміло.

Віра вирішила зателефонувати мамі.

– Ну, як мама яблука.

– Яблука дуже смачні. Особливо жовті. Червоні кислі.

– А не мало тобі, мамо? Ти б хоч онукам залишила.

– А що у вас немає? – Мама трохи забарилася з відповіддю, – Та ти вже напевно компотів наробила. А нам так сподобалось усім. Всі мені дякували. Добре, що тепер є дача.

– Ти б хоч спитала, мамо.

– Свої ж люди. Віро! Ми трохи взяли.

Віра не мала слів. Мама завжди такою була. Простою і трохи нахабною.

– І що? Тепер щороку так буде? Чи нам охороняти все? – мало не плачучи запитала Віра у чоловіка. – Раділи, сміялися, а тепер? Для матері не шкода, але вона всім роздала.

– Не переживай. За зиму щось придумаємо.

За зиму справді придумали. Паркан і так вже міняти збиралися, от і поміняли. А ще ворота встановили та замок повісили. На ніч можна навіть із середини закривати.

– Ну, у вас тепер ніхто не проскочить, – оцінив сусід, – Я теж бабці своїй пропонував високий паркан, а їй на дорогу дивитися треба.

Настав час збирання врожаю. Мама, яка з минулої осені не з’являлася на дачі, несподівано приїхала. Приїхала до зачинених воріт.

– Віро, що це означає? – зателефонувала вона.

– Ти про що, мамо. Що трапилося?

– Я стою біля дверей.

– Ми приїдемо завтра. Ти ж знаєш. Путівка до п’ятниці включно. Ніч у поїзді, вранці лише вдома будемо.

– Знаю я все. Чому двері зачинені?

– Так немає нікого вдома.

– Ти мене не розумієш! Чому на дачі ворота? І двері зачинені.

– А… то це від непроханих гостей. Які минулої осені весь урожай забрали. Завтра ми повернемося, а потім поїдемо на дачу. Тож приїжджайте потім.

Звісно ж мама з Олегом приїхали. Вона вже всім обіцяла фруктів.

– Ну, ви й придумали. Замок на ворота. Що тут у вас за цінності такі? – З порога почала мати. — Ви повинні мені залишити ключ. Раптом ми без вас захочемо відпочити.

– Без нас тут робити нічого.

– Я мати твоя.

– Ну, я ж до вас без вас у гості не приходжу.

– І що? Мені немає коли. Ми приїхали по яблука. Олег, неси коробки.

– Стоп! Одну коробку. Особисто для вас. Збиратиме Толік сам.

– А що я скажу людям. Вони чекають.

– Поділи на всіх. Або купи для них якщо обіцяла. Цього року груш майже нема, та й яблук мало. Ти й так нас у тому році лишила без урожаю. А в тебе, між іншим, онуки.

Мама залишилася незадоволеною. Вона ж на дачі у дочки. Значить, можна все: вказувати, командувати, збирати врожай. Тільки більше не вийде. Все під замком.

КІНЕЦЬ.