Надворі морозно, під ногами сніг скрипить, я ледве добігла до під’їзду з автобусної зупинки. А переді мною вже знайома картина вимальовується: сусідські дітлахи у старих вітровках не можуть потрапити до своєї квартири. — Мамо, ми змерзли. Відкрий нам! – плакали двоє дітей. Невже їхня мати знову заснула і не чує?

Семирічний Максим засихався, стукав у двері, а його трирічна сестричка Оля була вся в сльозах і схлипувала. — Ідіть до мене, — запропонувала я. — Погрієтесь трохи й поїдіть. Діти втомлено пішли за мною сходами в квартиру поверхом вище.

Я вже знала, що трапилося, адже ця історія траплялася не вперше: їхня нетвереза мати відправляла дітей погуляти, щоб продовжити п’янку та влаштовувати своє особисте життя зі співмешканцем. Завершення історії теж було передбачуваним. П’яні мама та співмешканець солодко засипали під ковдрою у теплому ліжку, поки діти мерзли та чекали у під’їзді.

Якось інша наша сусідка, баба Ліда, змушена була залишити дітей ночувати у себе, бо скільки ми не стукали у двері, ніхто не відчиняв. Баба Ліда ще й отримала купу звинувачень від горе-матері, яка кричала на неї через те, що без попередження забрала її дітей. Більше вона не стала допомагати дітлахам, хоч їй і було їх шкода, але навіщо жінці у віці вислуховувати безпідставні крики?

Мабуть, настав час кудись поскаржитися, щось зробити, щоб не сталося нічого страшного і непоправного. Хай би ще влітку, а тут же зима з такими морозами, а у дітей навіть одягу підходящого немає, тільки легкі куртки. От і цього разу достукатися до квартири я не змогла.

Хоча Максим сказав, що бачив, як дядько Ваня, співмешканець його матері, виходив з під’їзду якийсь час тому. Я подумала, що це дивно, але вирішила, що хлопчик міг і пропустити, можливо, не впізнав.

Діти ночували в мене, але мати не відчинила двері і вранці. Довелося дзвонити в поліцію та просити відгул на роботі, не залишу ж я дітей знову самих. Ми дочекалися приїзду поліції, їм довелося виламати двері. Мати дітей Марина лежала на ліжку і не рухалася, але ще дихала. Я викликала швидку.

Виявилося, що Марина пережила чи то інсульт, чи інфаркт. Було зрозуміло, що це трапилося з жінкою ще вчора, але оскільки їй не надали своєчасної допомоги, то зараз її шанси вижити були мінімальними. Марину відвезли до лікарні, а дітей вирішили на якийсь час залишити під моїм наглядом.

Мені довелося дуже довго давати свідчення, все пояснювати, підписувати всілякі папери та навіть складати фоторобот співмешканця Марини. Поліція мала знайти цього чоловіка, щоб дізнатися, чи завдав він якоїсь шкоди Марині, через що жінка зараз перебувала у важкому стані.

— Тітко Маша, а якщо мама не повернеться, ви залишитеся з нами назавжди? — питав мене Максим зі сльозами на очах. — Я не хочу до інтернату… Я бачив по телевізору, що там дітям дуже погано… Максим дивився на мене такими очима, а я ховала погляд, бо навіть не знала, що йому сказати.

Звичайно, мені було шкода цих дітей, але я сама не жила в повному достатку. Все життя я виховувала єдину дочку одна, тільки недавно вона закінчила університет і вийшла заміж. Хоч вона і мешкає окремо, але скоро у неї з’являться діти, і з цим треба буде допомагати. Це я і пояснила слідчому, який запропонував оформити опіку над дітьми, коли приніс новину про те, що Марини не стало.

— Марія Сергіївна, зрозумійте, держава повинна вам допомогти у цій справі. Ви отримуватимете гроші на кожну дитину. Їх зараз платять чимало, впораєтеся. Але я все одно боялася, мені треба було порадитись із дочкою. Того вечора я зателефонувала до неї і розповіла про те, що сталося.

— Мамо, вирішуй сама. Але я б на твоєму місці погодилася, адже знаючи тебе, якщо ти зробиш інакше, то замучаєш себе докорами за те, що вчинила неправильно. – Ну, тоді приїжджай знайомитися з новими родичами. Максим та Оля тепер наша родина. Так діти лишилися в мене.

Коштів, які виділяє держава на дітей, нам вистачає на те, щоб жити пристойно. Та й жити стало цікавіше із цими дітьми! Я відчула себе молодшою з ними, і ніби повернулася в той час, коли моя власна дочка була такою ж маленькою.

КІНЕЦЬ.