Світлану Семенівну син за три дні до Нового Року запросив зустрічати свято вдома. З ним та його дружиною. Знаючи, що невістка не любить готувати, жінка приготувала кілька страв, запакувала у харчові контейнери та склала все в сумку. Увечері, 31 грудня, викликала таксі.

— Ну навіщо ви такі тягарі тягаєте?! — обурився таксист, її одноліток, приймаючи з рук сумку, щоб покласти в багажник. — Обережніше, будь ласка! Там їжа, — попросила вона водія. Вони проїхали вже половину шляху, коли задзвонив телефон пасажирки. — Артуре, сину, я вже в дорозі! Буду вчасно! — Сказала вона в трубку.

— Мам, тут така справа… Нас у ресторан покликали. Там буде вся верхівка нашої контори. Це застілля допоможе мені у майбутньому. Бо ж не всіх працівників запросили. Зрозумій мене правильно, будь ласка. Від такого запрошення не можна відмовлятись.

Ти попроси водія відвезти тебе назад. — Сину, скажи, що ти пожартував. Я так довго готувалася, стільки смакот приготувала… — Таке ось се ля ві. Не гнівайся матуся, і не засмучуйся.

Я тобі потім подзвоню. Їдь додому. Веселого, передсвяткового настрою як не бувало. Більше того, Світлана розплакалася від образи. Зрадівши запрошенню, вона й не згадала, як мінливий настрій сина.

У пам’яті спливли ще пара — трійка випадків, коли її синок так само зра джував її… – Поїхали назад, – попросила вона водія. — Щось трапилося, — спитав той. — Форс-мажор, — сумно відповіла жінка. — Знаєте що? Заберіть собі все, що там у сумці. Однією немає жодного бажання зустрічати свято

. — А що? І заберу! Але разом з вами, — весело сказав водій. Потім сумно додав: — Ви думаєте, я чому вийшов сьогодні таксувати. По тій же причині. Не хочу цієї ночі сидіти вдома один! Поїхали до мене! Удвох зустрінемо свято. — Поїхали! – усміхнулася Світлана. І додала, — а як вас звуть… Просто зустрілися дві самоти.