Ми з Любою одружені вже вісімнадцять років. У нас четверо дітей. Старшому п’ятнадцять, а молодшій рік. Я ніколи не сумнівався, що є найщасливішим чоловіком та батьком.

Але те, що я підслухав нещодавно, зворушило мене до сл із. Люба захотіла піти на зустріч однокласників. Я погодився. Потім двадцять хвилин слухав її розповіді, пов’язані з нашою молодшою.

На всі випадки життя. І більше десяти разів вона повторила, що якщо мало не так, то я зобов’язаний їй подзвонити, і вона відразу примчиться …

Години за дві Люба подзвонила мені, поцікавитися, як у нас справи. Зателефонувала у дуже незручний момент. У мене на руках дочка, і я готую їй кашу. Я її заспокоїв, що все добре. Так як руки у мене зайняті, телефон я включив на гучний зв’язок. Моя дружина має одну звичку.

Вона ніколи не скидає виклик. Так як Люба цього не зробила, а в мене руки були зайняті, тому теж не скинув зв’язок, мимоволі став свідком її розмови з подругою.

— Люба, а як у вас із чоловіком справи? У вас із ним все добре? Він же, напевно, додому приходить втомленим і роздратованим. — Наташа, я впевнена, що я найщасливіша дружина і мати на всьому світі. Мій чоловік найкращий у світі. Ми стільки років одружені, живемо у мирі та злагоді, а після народ ження молодшої у нас у сім’ї все стало ще краще.

Яким би втомленим він не повертався з роботи, він спочатку мене розпитає про минулий день, потім грає з дочкою, поки дитині не набридне. Так що, Наташа, я всім нашим незаміжнім подружкам бажаю, щоб їм усім зустрівся такий же добрий чоловік… Коли дружина повернулася, я поцікавився, що вона розповіла подругам про мене. — Сказала все як є, — відповіла вона.

КІНЕЦЬ.