Багато хто з мого оточення, дивлячись на всі блага якими я користуюся скажуть, що мені просто пощастило. Я ж скажу більше – усе, що маю результат важкої праці, багатьох злетів та ще більших падінь.

Після одруження ми з чоловіком вирішили весільні кошти вкласти у власний бізнес. Сума була чималенька, ніхто не гарантував нам успіху, ми могли втратити те невелике, що мали, але все ж ризикнули. Наша справа окупилася й з часом почала приносити прибуток. Тож працювали ми самі на себе.

Сьогодні я та мої рідні маємо все, що потрібно для безбідного життя. Велика квартира у центрі міста, два автомобілі, відпочинок за кордоном. Діти ходять у приватну школу, відвідують найкращих репетиторів та багато гуртків. В місяць виходить пристойна сума, але для дітей мені нічого не шкода.

Наші з чоловіком батьки також не бідують. Ми повністю забезпечуємо їх фінансово, тому своєю пенсією вони розпоряджаються так, як вважають за потрібне.

Був вечір п’ятниці. Сьогодні я затрималася на роботі, чоловік з дітьми поїхали на дачу за місто й чекали на мій приїзд. Я поспішала додому, дорогою заїхала до супермаркету, накупила дорогих продуктів та солодощів, й помчала до сім’ї. Коли виїхала за місто, помітила дідуся, який повільно йшов обабіч дороги з невеликим пакунком. Я зупинилася й запропонувала його підвезти, старий не відмовився.

Поки він сідав в авто я встигла його роздивитися. Худий, змарнілий в поношеному старенькому одязі. Черевики знали кращих часів. Обличчя привітне, але вкрите зморшками.

Дорогою він розповів мені про себе. Жив самотою у селі, мав дружину, але вона померла три роки тому. З того часу не живе, а практично виживає. Адже з усім господарством доводиться справлятися самотужки та й пенсії вистачає лише на необхідне.

Мені стало шкода дідуся. Я підвезла його до самого дому, відала той пакунок, який купила в супермаркеті й тихенько сховала в середину дві тисячі гривень. Чому в наш час так важко жити пенсіонерам. Невже ніхто із чиновників не може звернути увагу на цю категорію людей й хоч якось полегшити їм життя?

КІНЕЦЬ.