Жінка обу рювалася і kричала на ліkаря просто у коридорі ліkарні. — Лікарю, ну ось навіщо? Навіщо ви їм підписали цей документ? Ну, хто вас просив? Чому ви штовхаєтеся туди, куди вас не просять?

— Жінка, заспокойтеся. Вашій дочці вже 18 років вона має право вирішувати сама. Я думаю, вони заслуговують на щастя хоча б цих кількох днів або місяців, які їм дано.

Він пішов, а вона ще довго kричала йому слідом. Тоді побачила мене, почала nлакатись. – Ви уявляєте? Він учора дав їм довідку, а вони вже сьогодні розписалися, весілля хочуть. — Ну, це ж добре. Радість. Весілля у дочки.

— На який це весілля? Навіщо мені такий зять! Ви нічого не знаєте! Так сталося, що я була на цьому весіллі. Біля клініки. Невелике кафе, близько двадцяти запрошених, букети, десерт.

Під’їжджає машина. Біла іномарка. Звідти виходять молодята. Вона в ошатній білій сукні, на голові перука, світле волосся, попелясте.

Майже таке саме, як і її природне. І сама вона світилася, худенька була, на мили цях, важко було стояти самій. Він у світло-сірому костюмі. Прозорий і блідий, як вона, без однієї руки. Але на їхньому обличчі блищала посмішка. Вони знали, що на них чекає, і вирішили бути в даний момент.

Дати відчути щастя, хоч на мить. З її боку була лише бабця, подруга та я. Ми познайомилися у тій самій лікарні. Молодята цілувалися та обіймалися, у всіх гостей були очі на мокрому місці. Обручки виблискували на їхніх пальцях. Її не стало за чотири місяці. Він пережив її на тиждень.

Поховали їх разом, поряд один з одним. Я була там. Мама хлопчика стояла й nлакала. — Він легко пішов. Сказав, що йому час до Катеньки.

— Знаєте, я оперував її чотири години, а його три. Я знав, що вони проживуть недовго. Ось я й замислююсь іноді, чи варто було продовжувати їхні муки? Чи я зробив гарну справу? – шепотів ліkар на тому ж цвинтарі

КІНЕЦЬ.