У мене дуже добрі стосунки з усіма родичами. За чоловіком, як за кам’яною стіною. Зразковий батько, міцний господар, піклується про нас, гроші заробляє добрі. Здавалося б, чого ще треба? Ласка мені його треба. А він на ніжні слова скупий. Дітям ще може сказати щось ніжне, а мені ні.

Вдача в нього така, і її не переробиш. Але, незважаючи на це, ми з дітьми дуже любимо його. Я вже вісім років, як переходжу з одного декрету до іншого.

З того часу чоловік працює на двох роботах, щоб ми ні чого не потребували. З батьками він такий самий черствий. Відвідує їх лише на Новий рік, і день народження свекра та свекрухи.

Мій чоловік у батьків не один. Крім нього, є ще й молодший брат. Теж одружений, дружина також у декреті. Вони живуть із батьками чоловіка. Мій дівер добрий і спокійний чоловік. До вподоби набагато м’якше брата. Тиждень тому відвідати нас прийшла свекруха.

На зворотному шляху з роботи, вирішила онукам гостинців занести. Взулася в передпокої і пішла до дітей. Я помітила сліди її ступнів на підлозі. У свекрухи прохудилися взуття, а сніг, що випав, перетворився на сльоту і її ноги були всі у воді. Я швиденько протерла сліди, запам’ятала розмір взуття та пішла на кухню.

Накрила стіл і покликала свекруху випити чаю. Коли свекруха вирушила до себе додому, я розповіла про свої спостереження чоловікові. Сказала, що це неправильно, і ми зобов’язані профінансувати покупку нового взуття для її мами. Але чоловік якось байдуже поставився до моїх слів.

Його не засму тило стан взуття матері. Лише обурено заявив: — Чому це ми маємо платити за чоботи? З нею живе син, ось хай він і купує! Я більше не стала смикати чоловіка. Вирішила, що заощаджу грошей та куплю свекрухи чоботи. Адже вона все віддає дітям, а на собі економить.

КІНЕЦЬ.