Сина я народила чотири дні тому. Разом у палаті нас було троє жінок, народили ми в одну добу. Тому і дату виписки нам призначили на один день.

– Можете збиратись, завтра зранечку поїдете додому – радісно повідомляла нам медсестра.

Усі мої сусідки почали радісно підстрибувати та набирати номера рідних, які мали б їх забрати.

Софія почала хвалитись, що її чоловік ретельно готувався до цього дня, сам облаштовував дитячу та збирав ліжечко. Матір її уже готує святковий стіл та подарувала нову постіль і речі для малюка. В той час Ірина казала, що її квартиру облаштовують чоловік із своєю матір’ю. Свекруха поприбирала все помешкання та також наготувала їжі.

Тоді мені було двадцять один, а завагітніла я у двадцять. У домівці я робила все сама: і прибирала, і заготовки їжі перед пологами наробила та заморозила.

Мій коханий постійно був у відрядженнях. Його батьки жили зовсім поруч, але до нас ніколи не приходили і нічим не допомагали. Мені постійно здавалось, що вони всіляко мене уникають.

Дивлячись, на щасливих сусідок по палаті, я мало не розридалась. Як же мені в житті не вистачає такої підтримки та любові. Ніхто не приділяв мені уваги та не турбувався, елементарно не телефонував, аби дізнатись як справи.

В той момент мені найбільше в житті хотілось, аби і мене хтось забрав з того пологового, аби хтось взяв на ручки малюка.

Додому я приїхала дуже втомлена та розбита, мало того що моральний стан найгірший, то ще й після пологів дуже не побігаєш. Сама я не спала ночами та вартувала біля сина, сама міняла підгузки і робила всі домашні справи паралельно.

Через два тижні безсонних ночей повернувся коханий, він і став мені допомагати. Як добре, що я дочекалась цього дня. Бо ще б трохи і мій дах поїхав би.

КІНЕЦЬ.