Так вийшло, що батька у мене немає і не було! Мати моя рідна народила мене, що називається, для себе, у віці, коли їй було вже добре за тридцять. Мама думала, що заміж вже не вийде, нікого не зустріне і залишиться одна, так хоч дитина у неї буде для себе.

Але ось невдача – коли мені було дев’ять років, моя мама зустріла мого вітчима і переїхала жити до нього, довго не думаючи. Я залишилася у бабусі з дідусем, вони мене і виростили, і вивчили, і на ноги поставили свого часу. Навіть не знаю, що було б, якби не вони. Вони найрідніші люди для мене.

Мама зі своїм чоловіком жила лише буквально через вулицю від будинку моєї бабусі, і регулярно дзвонила нам, забігала в гості, хоча ніколи не затримувалася надовго.

Грошей бабуся у матері ніколи не просила, хоча й мати, особливо, й не пропонувала їх, бабуся говорила, що їх у них з дідом було досить для себе і для того, щоб і виховати мене.

Дідусь на той час отримував хорошу пенсію, до того ж працював майже до самого кінця.

Моя бабуся шила на дому і теж мала додатковий непоганий дохід, адже вона була вправна майстриня і було багато людей, які до неї постійно ходили. Грошей вистачало цілком, і на улюблену внучку старенькі витрачалися з задоволенням: бабуся одягала, взувала мене дуже добре, а коли я трішки підросла щороку обов’язково возила на море.

В гостях у мами я була разів п’ять за всі роки, і то тоді, коли вітчима з якихось причин не було вдома, і то недовго. Звичайно, спочатку я за нею дуже нудьгувала, плакала і хотіла до своєї матері.

А потім звикла якось, що вона живе окремо від мене, у неї наче своя сім’я, своє життя!

Уже не прагнула я до неї особливо, якось звикла, що ось так. З бабусею та дідусем мені було добре. Вони любили дуже мене, дбали про мене. До того ж у мами там був вітчим.

Бабуся усім людям, щоб не пліткували багато про її доньку, представила ситуацію так, що це вона забрала внучку до себе від матері, щоб тій не довелося жити з вітчимом.

І я була їй за це вдячна. Вітчим був людиною недоброю, мовчазним, непривітним, ніколи не посміхався, дивився холодно на мене. Начебто нічого поганого він мене не робив, але вона відчувала його нелюбов.

І тільки недавно з’ясувалося – вірніше, мати мені моя проговорилася. Виявляється, вітчим їй відразу сказав, ще з самого початку, щоб дитину свою прилаштовала куди хоче – з дочкою вона йому, мовляв, не потрібна.

Одну її візьме, так говорив її чоловік, а зі мною – ні. Ну, ось вона і залишила мене батькам, моїй рідним бабусі та дідусеві. Я їй кажу – як ти могла! А вона – мені, мовляв, було сорок два роки, це був останній шанс влаштувати своє життя, думала, що чоловік зміниться і прийме її доньку в свою сім’ю.

З вітчимом мати дійсно прожила все життя, до останнього часу. Спільних дітей у них не було. У вітчима були сини від першого шлюбу, з якими він начебто і не спілкувався роками.

А цієї весни вітчима не стало. І з’ясувалося, що свою квартиру, в якій давним-давно жив зі своєю дружиною, він за кілька років до того, як відійти переписав на своїх на дітей, про що навіть не здогадувалася дитина.

Не просто заповіт оформив, а подарував свою квартиру своїм синам від першого шлюбу! Чому так зробив – тепер вже не запитаєш, вже ніхто не знає причини. Мав право, напевно – це його квартира, дошлюбне майно. Але справа в тому, що з матір’ю вони більше двадцяти п’яти років прожили разом під одним дахом у його квартирі. А тепер їй куди? На вулицю?

У квартирі чоловіка мати моя тільки прописана. Після того, як справили по вітчиму сорок днів, пасинок подзвонив дружині свого батька і попередив, що квартиру вони з братом будуть скоро продавати. Де буде жити мати моя, нікого абсолютно не хвилює. У неї рідна дочка є, нехай туди і йде.

Я живу одна у великій двокімнатній квартирі бабусі з дідом. Стареньких вже вісім років, як немає. Спочатку пішов дідусь, а через пів року і бабуся покинула мене.

Квартира була не приватизована, бабуся чомусь до останнього була категорично проти. Залишившись одна я, приватизувала квартиру на себе.

І пускати зараз до себе матір свою я зовсім не хочу. Так, місця в цій квартирі цілком вистачає для двох, але у мене вже свій сформований уклад.

У мене є чоловік, який поки зі мною не живе, але тим не менш, пару раз на тиждень приходить в гості і залишається, справа, можливо, дійде до одруження, адже я не проти створити сім’ю з цим чоловіком.

Зрештою, цілком зрозуміло, що дорослі діти повинні жити окремо.

Я вважаю, що взагалі матері нічого не винна! Вона мене навіть не виховувала ніколи, жила собі своїм життям. Залишила на вже немолодих батьків мене в дев’ять років! Проміняла на чоловіка, який навіть подивитися на мене не хотів.

Подруги матері усі дзвонять мені і звертаються до моєї совісті. Мовляв, вона ж рідна мати, вона тобі життя дала. І не кинула вона тебе, не вигадуй. Покинуті діти в дитбудинках живуть, а ти у бабусі своєї рідної росла.

Я питаю, а якби бабусі не було, де б я була? А вони – ну, якщо б не було, мати б, може, заміж за цього чоловіка і не вийшла, раз він не хотів жити з чужою дитиною.

Але невже я не права? Я не хочу пускати рідну матір в свій дім, як вона відвернулася колись від мене. Що мені правильно вчинити?

Джерело