Оксана з мамою сиділи на старому ліжку. Обидві були тепло одягнені. Зима, а в хаті тільки ввімкнули опалення.

– Нічого, матусю. Все буде в нас. Не пропадемо. Зараз я пігулки тобі дам.

Оксана, як могла, заспокоювала мамір, та й не мама вона їй зовсім – свекруха, та й то колишня. Майже колишня.

Так сталося, що жили вони втрьох: мама, син та його дружина Оксана.

Оксана вийшла заміж пізно, в тридцять років. Була вже другою дружиною Дениса. Вона не рушила чужу сім’ю, коли вони почали зустрічатися, Денис був вже розлучений.

Свекрусі Марії Андріївні вона одразу сподобалася. Та й їй свекруха також. Рідна, добра. Обійме, поговорить, зрозуміє. Оксана рано втратила батьків та залишилася зовсім одна. У свекрусі вона знайшла рідну людину.

П’ять років шлюбу, як одна мить. А потім Денис став пихатим. Сварився на Оксану, на матір. А причина була у коханці. Він часто затримувався і приходив дуже «веселий».

Одного разу він сказав, що розлучається. Дав два дні на збори. Оксана не встигла поїхати, як приїхала його коханка з валізою. Або це вона спеціально так зробила, щоб побачити свою попередницю і наговорити поганого. Тільки їй не вийшло. Довгонога блондинка з великими губами, величезними віями.

Оксана навіть не стрималася і засміялася.

– Ти мене проміняв ось на цю? Нехай тобі щастить з нею, а я анітрохи не шкодую.

– Зате вона весела. А ви з матір’ю дві бабусі.

– Ну добре мене, а маму навіщо ображати.

– Коханий, а мама, що лишається з нами? – ніжно сказала нова пасія Дениса. – Нехай вона її забере. Навіщо нам її мама? Коханий…

– Так, мамо, тобі теж час. Зажилася ти в мене.

– Куди ж я піду? Я тобі всі гроші віддала від продажу квартири, щоби ти цей будинок збудував, – а Марії Андріївни сльози виступили на очі.

– Ось тільки концертів мені не треба. Так і бути, живи, тільки з кімнати своєї не виходь. Тепер тут господаркою буде Олена.

– Коханий, нехай вони йдуть обидві, – наполягала Олена.

– Вона моя мама, – пояснив Денис.

– Твоя мама? Ти хочеш сказати, що в мене буде така свекруха? Ооо… Коханий..

Оксані набридло слухати їхні промови.

– Мамо, ти зі мною поїдеш у село? – сказала вона.

– Вже краще в село, ніж із таким сином і цією, – не відмовилася Марія Андріївна.

– Посидь. Я швидко зберу твої речі.

– Пігулки не забудь, і шкатулку мою. І сумочку.

Оксана дістала ще одну валізу. Поспіхом покидала все туди. Шкатулка, сумочка, документи, білизна, одяг.

– Забирайте все. Нам чужого не треба, – подала свій голос Олена. – Правда, мій коханий?

Денис мовчки спостерігав. Більше він нічого не міг вдіяти. Він розумів, що мама йому цього не вибачить. А може вибачить, адже вона мама.

За півгодини Оксана стояла біля машини. Марія Андріївна вже сиділа на задньому сидінні і тихо витирала сльози. Вона навіть не повернулася у бік сина, лише тяжко зітхнула. Важко це прийняти, коли ти все віддала йому.

– Як же ми тепер житимемо, дівчинко.

– Все добре буде. У мене є заощадження. Доки не знайду роботу, нам вистачить. У тебе пенсія. Проживемо. На хліб із маслом вистачить.

Вони їхали в село, де Оксана провела дитинство. Добре, що ще був день. У хаті було холодно. Оксана швидко затопила грубку. Спершу одну, потім другу. Принесла води. Поставила чайник.

– Як у тебе все добре виходить. Начебто все життя тут жила.

– Дід навчив усьому. Добре, що купили продуктів. Не треба йти в магазин. Не люблю я плітки сільські.

Поступово в хаті ставало тепліше.

– Завтра я все тут відмию.

У двері постукали.

– Сусідка приїхала. Давно тебе не було. А я дивлюсь машина твоя стоїть. А що взимку нагрянула? Чи проблеми якісь?

– Все добре, дядьку Микола. Вже все добре. Якось потім розповім. Сідай чай із нами пити.

– Та я тебе запросити хотів. А ти не одна? – Він щойно помітив жінку.

– Це Марія Андріївна. Це Микола Петрович. – представила вона їх один одному.

– Ти звертайся, якщо що треба.

– Та поки що нічого не треба. Дякую.

Пройшов тиждень. У будинку стало чисто та затишно.

– А ти знаєш, Оксано, адже я теж сільська. Заміж за міського вийшла. Його не стало, коли Денису 23 було, а я квартиру продала. Син обіцяв, що завжди з ним житиму. А ти подивися, як все обернулося.

– Не треба плакати. Я знаю, що тяжко. Мені також погано. А у вас, може, онуки з’являться.

– Від цієї? Боже збав. А Микола Петрович один живе?

– Один. У нього дружини не стало. Давно вже. Він так і не одружився більше. Дітей немає. Так і живе один. З дідом моїм дружив, хоч і молодший за нього. Адже він вашого віку.

Пройшов приблизно місяць. Від Дениса не було звісток. Він не дзвонив навіть матері. На телефон Оксани зателефонували.

– Оксано …?

– Так.

– Вашого чоловіка не стало.

– Ви помилилися.

– Ні, я не помилився. Денис… Він повертався з роботи додому, на машині, і з ним сталася біда, а до цього добряче з друзями «посиділи». Може, це буде неприємно для вас, але він їхав з дівчиною. З нею все добре. Приїжджайте.

– Господи, бідна Марія Андріївна. Якось треба їй сказати. Що робити? Дядько Микола. Він допоможе.

– Оксано, що сталося, на тобі обличчя немає.

– Мамо не хвилюйся, сядь. Дениса більше нема.

– Ой… – Марія Андріївна заголосила. – Як же це. Це я винна. Я покинула його.

– Мамо, він тебе виставив.

– Так. Виставив. Але ж я мати. Ой…

– Я поїду туди. Дядько Микола з тобою буде, поки я не повернуся.

– Я з тобою.

– Я з вами, – сказав дядько Микола. – На моїй поїдемо. Не обговорюється.

Провели Дениса в останню путь. Оксана та Марія Андріївна вирішили сходити до будинку сина. Тепер він у спадок має перейти до них. Матері та дружини. Денис на розлучення подати не встиг, йому було ніколи, кохання, гулянки.

Дядько Микола їх скрізь супроводжував.

– Я з вами, ви жінки. Раптом допомога буде потрібна.

Будинок. Як усе змінилося за цей місяць? Скрізь валявся брудний одяг, а брудний посуд був навіть на підлозі.

– І це влаштував мій син. Він і не гульбанив ніколи до цього. Що наробили.

– Що ви тут робите? Це мій дім, йдіть звідси. – Зі спальні вийшла Олена. Слідом з’явився якийсь кудлатий чоловік.

– Ану покажи документи на будинок! – втрутився дядько Микола.

– Які документи? Мого чоловіка не стало. У нас навіть весілля було.

– У нього ще й розлучення не було.

– А весілля ми наперед відзначили. Отже тепер все моє.

– Досить нести нісенітниці. На вихід! Є хто ще тут?

Чоловік тихо пішов. Дядько Микола простежив, щоб дівчина нічого не прихопила.

– Тепер треба дізнатися, що з документами. Раптом якийсь заповіт чи взагалі вже в будинку інший господар. Тут все можна очікувати. І замки треба поміняти. У цієї можуть ще ключі бути.

З документами виявилося все гаразд. Замки змінили.

Багато чого з речей довелося просто викинути. Дядько Микола скрізь супроводжував Оксану та Марію Андріївну.

– Мені дуже шкода, що ви повернетеся сюди. Я так звик до вас.

– Ми приїжджатимемо. І ти, дядько Микола, приїжджай.

– Ви мене в молодість повернули. Марійка так на мою покійну дружину схожа.

– А я помітила, дядько Микола, як ти на неї дивишся. Та й вона на тебе також. Ой, та у вас любов напевно?

– Скажеш таке, – усміхнувся чоловік.

– А правда ж!

Через рік Микола та Марія одружилися. Їм добре разом. Їм добре з Оксаною. Вона для них, як дочка. Але це не вся їхня родина. Микола і Марія мають онуків.

Оксана все ж таки стала матір’ю. Заміж вона так і не вийшла. Виховує двох дітей, яких взяла під опіку. Брата та сестру розлучати не можна. Хотіла одного, а вийшло двоє.

Батьків, рідних людей можна знайти не тільки при народженні. Іноді цьому сприяють обставини.

КІНЕЦЬ.