Ірина полола грядку з капустою, коли до неї на город примчала її найкраща подруга Таня. Ні, сказати найкраща не те, правильніше найкраща та єдина.

– Сидиш тут на своїй капусті і нічого не знаєш? – трохи віддихавшись, сказала Таня.

Ірина підвела очі на подругу. Таня була на диво спокійною людиною, і щоб привести її в такий хвилюючий стан, мало статися щось надзвичайне. Таня була вже одружена десять років. Вийшла заміж за свого залицяльника Степана і що називається пазл склався. Так гармонійно і спокійно-щасливо існувала їхня сім’я, десять років вони жили душа в душу. Таня народила Степану трьох хлопчиків. І навіть витівки їхніх дітей не могли вивести її з рівноваги, вона не сварилася, вона просто розмовляла з дітьми і пояснювала все спокійно, тому бачити зараз таку схвильовану Таню було незвично.

– Нуууу, – Ірина подивилася на подругу не встаючи з грядки. – Що тебе так схвилювало?

– Ееех, сидить тут на своїй грядці, – промовила Таня махнувши рукою на Іру. – Сидить і не знає хто там приїхав.

– Хто приїхав?

– Хто хто. Віктор Бондаренко приїхав. Ось хто! – раптом сказала Таня.

Ірина різко встала. Віктор.. Але виду Іра не подала. Не варто. Навіть найкращій та єдиній Тані не варто показувати, що це ім’я досі хвилює Ірину. Хвилює! Але Ірина навіть сама собі заборонила про це думати.

– Ну, приїхав і приїхав. – Ірина намагалася якомога байдужіше сказати ці слова, -Що тут такого? У нього тут батьки та брати. Він відвідати їх приїхав.

І пішла з городу ближче до хати. Намагалася йти попереду Тані, щоб та не помітила хвилювання, яке в цей момент сколихнуло Ірину.

– І що? Тебе ніяк не хвилює його приїзд? -Таня йшла слідом.

– А чому мене має це хвилювати? – Ірина зупинилася і повернулася до Тані. – Що було, те було. Та й нічого не було. Так, погуляли кілька вечорів і все. У нього своє життя, у мене своє.

– Не розумна ти Іра, – Таня починала сердитися, хоча на неї це було не схоже. – Хоч і люблю я тебе як сестру, але все одно скажу – не розумна. Він один приїхав, кажуть, що сім’ї в нього немає. І ти сама. Та й твоєї бабусі вже як два роки немає, царство їй небесне. Може це твоя доля?!

– Таня, не мели нісенітниці. І взагалі, ніколи мені. Один вихідний всього, а справ повно, – і пішла на ганок, збираючись зайти до хати.

– Ну, ну, – сердито сказала Таня. – Давай, ховайся від усього світу вдома. Твоєї бабусі вже два роки немає, а ти досі живеш і переживаєш її засудження.

Таня пішла, а Ірина сіла на ганок.

Народження Ірини відразу супроводжувалося не радістю, а бідою, не стало її мами. Так іноді буває у житті, несправедливо, але буває. Забравши доньку з пологового будинку і поховавши дружину, батько Ірини ще дещо приходив в себе, благо його мати і сестра жили поруч і допомагали з донькою.

Але життя бере своє і молодий чоловік почав заглядатися на сусідку, а та, втім, була і не проти. І все частіше Ірина почала перебувати у тітки, батькової сестри. Але там своїх троє, тому про постійне проживання в сім’ї тітки не могло бути й мови. Подумавши і вирішивши будувати нову сім’ю, батько нічого краще зробити не зміг, як відвезти дочку до матері покійної дружини.

Бабуся звичайно взяла внучку, рідна все таки. Причому, наскільки вона любила свою дочку, настільки прохолодним було ставлення до онуки. Ірина була нагодована, одягнена, але на ласку до рідної внучки бабуся була не щедра, в ній ніби сиділо це почуття, що з появою внучки життя її доньки закінчилося.

Звичайно бабуся нічого не говорила, але Іринка все відчувала своєю тонкою вразливою душею. І тому, коли Іринка почала це осмислювати, вона намагалася догодити бабусі, щоб вона хоч трохи її любила. Їй здавалося, що якщо вона добре поводитиметься і слухатиметься бабусю, то вона її полюбе, неодмінно полюбе. У школі була однією з найкращих учениць, яка завжди виконувала домашні завдання. І коли приносила додому гарну оцінку чи грамоту за хорошу поведінку і успішність, показуючи бабусі, заглядала їй у вічі, наче питала: – Ну тепер то ти мене хоч трохи полюбиш? Я ж хороша!

Бабуся мовчки кивала і все, просто говорила, що так і має бути, що треба бабусю слухати і все буде добре. А Іринка так чекала ласки, бабусиної ласки. Але бачачи холодне ставлення бабусі, вона думала, що винна, а в чому винна, не розуміла. Якщо тільки в тому, що вона народилася, а її мами не стало. От і все.

Так і росла Іринка, допомагаючи бабусі, думаючи, що у всьому слухаючи її, дочекається хоч крапельку любові. Навіть у поодинокі приїзди батька вона чула від нього, що треба бабусю слухатися, вона поганого не порадить. Так і росла дівчинка, наче й бабуся з батьком є, а ласки та любові від них немає.

Бабусі і подруги Ірини не подобалися. І поступово всі вони відсіялися, залишилася одна Таня. Дівчина вона була спокійна, тому навіть не звертала уваги на косі погляди в її бік бабусі Ірини, і дружила з нею чесно і по доброму. Після школи вони роз’їхалися хто куди, Таня вступила до сусіднього міста. Ірина ж, маючи на руках чудовий атестат, не вступила нікуди. Як на зло тоді бабуся занедужала і Ірині довелося залишитися доглядати за нею.

Одужання тривало довго. Отже, не дуже добрий характер бабусі перетворився просто на примхливий – не так робиш, не так ставиш, не так миєш. А Іринка старалася. Та ще й таємниця в неї була – Віктор Бондаренко. Ще в останньому класі виникла іскра між ними, але обидва були несміливі. Віктор був із багатодітної родини, там росло три хлопці та дівчина. Він був передостаннім після нього сестра. Та й гуляли то вони всього нічого, пару вечорів недовго, бабуся довго не дозволяла. Та й ці прогулянки були скромні, нічого безсоромного, просто йшли поруч.

Дізнавшись про Віктора, бабуся розсердилася, сказала що не пара він їй. А ближче до нового року знайшла їй нареченого, вдівця із сусіднього села, чоловіка віком тридцять плюс. Він вже як два роки овдовів, дітей не було. Кажуть що дружина його коли йшла на той світ, начебто з посмішкою на вустах була.

Тільки потім Іринка зрозуміла, чому люди так говорили. Так і вийшла Ірина заміж за нелюбимого, не зумівши перечити бабусі. Та й не було в неї цього почуття непокори, з дитинства жила під каблуком бабусі, намагаючись їй догодити і відчуваючи провину за своє народження. Не встигли весілля відгуляти, як новоспечений чоловік вручив Ірині відра і відправив господарство годувати.

А господарство в нього було велике, там треба було двох працівників тримати, але все це звалилося на плечі Ірині. Та ще й жадібний був чоловік до неможливості. Маючи гроші з молока, м’яса та й надлишки з городу продавав, виділяв він грошей Ірині мізер. Вважав що ні до чого заміжній жінці вбрання, так, щорічно купить найнеобхідніше, та й те, довго прицінювався, а потім ще вдома довго обурювався, що багато на дружину доводиться витрачати.

Ще більше став чоловік обурюватися через три роки, він усе спадкоємця чекав, а вагітність так і не траплялася у Іринки. Став говорити, що знову погана попалася, як і перша – дітей не можуть йому народити. Так минуло ще сім років. А тут раптом чоловік заговорив про розлучення. Закохався. Іринка навіть зітхнула з полегшенням. Повернулась додому, бабусі вже як два роки нема, не стало її. Ірина влаштувалася на роботу, життя потекло спокійно і головне Таня тепер була поряд. Про Віктора пам’ятала весь цей час, та тільки намагалася заглушити ці почуття. Адже коли бабуся знайшла їй нареченого, Віктор приходив до них, але бабуся його виставила, сказала, що буде так, як вона сказала. А Ірині сказала, що та має бути їй вдячна, вона її виростила, що мами Ірини не стало через її народження. Віктор не витримав і поїхав рано-вранці, навіть ні слова не передав Ірині через Таню.

Увечері, коли Ірина вже збиралася лягти спати, у вікно постукали. Накинувши халат Ірина вийшла у сіни.

– Хто?

– Це я Іринко, Віктор.

Як же стало хвилююче на душі, голос, його голос такий рідний та коханий.

Вийшовши на ганок Ірина побачила того, про кого пам’ятала завжди, але навіть і не сподівалася на зустріч із ним. У світлі ліхтаря стояв Віктор, такий же, як і раніше, тільки змужнів.

– Я ж за тобою приїхав Ірино, – сказав Віктор, підводячись на ганок.

– За мною?! – Перепитала Ірина не розуміючи.

– Так, за тобою.

– Навіщо я тобі? Ти ж знаєш, що я заміжня була. У тебе, напевно, теж дівчина чи дружина є.

– Була, дружина, але прожили недовго. Не зміг я тебе забути.

Іринка дивилася на нього. Він був такий самий, той, у якого вона закохалася.

– Я ж все про тебе знаю, – продовжував Віктор притягнувши Ірину до себе. – Мама мені все в листах писала, я просив. А тут написала, що вдома ти, розлучилася. Ось я й примчав. Досить нам жити чужими життями порізно, настав час жити нашим життям. У мене там дім, робота, тільки дружини нема, ось я і приїхав за своєю дружиною.

А Ірина слухала і плакала, притулившись до такого рідного та милого серцю чоловіка.

Через тиждень, погостювавши у батьків і відвідавши всіх родичів, Віктор їхав до себе додому, з дружиною їхав, з Іриною.

Родичі проводжали їх та бажали щастя. Таня плакала від щастя, проводжаючи свою подругу. Ось тепер у Ірини все буде чудово, Таня це точно знала. А Ірина ще не зовсім вірила своєму щастю, тільки тоді коли бачила усміхненого поруч Віктора починала усвідомлювати яке ж все-таки життя хороше.

КІНЕЦЬ.