– Та ну вас всіх! – чоловік голосно закрив двері і пішов.

Люба тремтячою рукою перемішувала кашу. Треба було годувати онуків, треба постаратися швидко сховати цей похмурий вираз обличчя через сварку з чоловіком, натягнути радість, щоб вони нічого не дізналися. Треба, але …

***

Дід Андрій був старший за свою дружину на п’ять років. Вона до нього, тоді ще до начальника працювати прийшла. Юна, спритна та красива. Уклад їхнього життя так і склався – Андрій, начебто, був за старшого.

Любу це дуже влаштовувало. Бо розуміла, що з глобальних питань у більшості випадків вона на своє поверне. Потихеньку – легенько, але буде так, як вона хоче. Але Андрій має думати, що це його рішення, це він сам його ухвалив. Але ось у побутових дрібних питаннях Андрій був таким собі королем, а Люба як би хатньою робітницею.

Загалом, коли живеш разом тридцять років про це навіть і не задумуєшся. Просто живеш, просто притерлися, звикли жити саме так, і всі поради та вказівки збоку, що так от можна, а так не можна, вже ні до чого. Змінюватися пізно.

Коли росли діти, Люба якось і не помічала, що одним із дітей став і Андрій. Вона йому під ніс підставляла тарілку і прибирала її, якщо він сидів перед телевізором, приносила йому чай, з ранку давала в руки свіжі шкарпетки.

Напевно, не варто говорити про те, що практично все домашнє господарство було на ній.

Але й ледарем Андрія було назвати важко. Він увесь час працював на начальницькій посаді, займався будинком і двором по будівельній частині, і, звичайно, городом: садив і копав картоплю, перекопував землю під зиму, колись тримав курочок. Загалом, такий господарський чоловік.

Побутові дрібниці здавалися такими незначними, і Любі все це було робити навіть приємно і зовсім не важко.

Потім у Андрія настав пенсійний період. Син та дочка вже завели свої сім’ї, жили окремо. Андрій продовжував працювати, але вже в чергуванні – доба через три.

Люба теж працювала, вона ще й на пенсію не вийшла.

Турботою дід Андрій став розпещений ще більше. Люба всю свою енергію та кохання звернула тільки на нього.

Тільки до дітей їздити він не дуже любив. Що там робити в цих маленьких квартирах купі народу та ще й з немовлятами? Та й не потрібний він там. Одного разу з’їздив – не сподобалося. Там навколо новонародженого онука крутились усі.

А ось Люба була потрібна. Спочатку у невістки були проблеми зі здоров’ям, син допомогти попросив, потім донька у няньки покликала. Люба почала їхати одна. Відпрошувалася з роботи, йшла у відпустки чи за свій рахунок, але дітям із онуками допомогти – це святе.

І тут почалися сварки. З роботою залагодити було набагато простіше, ніж із Андрієм.

– Навіщо ти поїдеш? Вони що! Самі взагалі нічого не можуть вирішити? Ми ось самі…, – вигукував він, наводячи аргументи на користь того, щоб Люба залишилася вдома.

Вона намагалася поговорити спокійно, розуміючи, що причиною такого роздратування чоловіка є простий егоїзм: дружина поїде, а за ним хто доглядатиме? Він так не звик! Це треба готувати навіть самому!

Але всі розмови з цієї теми закінчувалися сварками. І Люба, настоявшись біля плити, щоб чоловік не лишився голодним, просто вперто збиралася і виїжджала. На прощання вона перераховувала наготовлене, а він мовчки сидів ображений біля телевізора і вдавав, що не слухає. Навіть не проводжав.

Але через деякий час сама дзвонила, і все налагоджувалося. Він вже питав, як там справи у дітей та онуків і розповідав про себе. Слава Богу, відійшов! Камінь, що виникав на душі танув, і Люба розуміла, що робить все правильно.

А коли поверталася, балувала увагою діда ще більше. Ось тільки вік почав позначатися, і ставало Любі все важче доглядати чоловіка.

А тут якось приїхали у гості одразу дві родини, і син, і дочка. Сам же дід і почав умовляти залишити трьох онуків, що вже підросли, в гостях.

– Залишай! – казав він синові. – А то хлопцю вісім, а він вудки в руках не тримав. Будемо з ним на рибалку ходити.

Діти погодились. І ось онуки 4-х, 5-ти та 8-ми років залишилися вперше з дідом і бабусею.

Люба була дуже рада. Але відповідальність яка! Доглянути, нагодувати не аби як, розважити, викупати…

Сподівалася, звісно, ​​на допомогу діда у питаннях розваги. Але, на жаль …. Дідові це набридло швидко.

– Та нічого вони не хочуть! Аби тільки мультики дивитися, та в телефонах сидіти!

На цьому старання діда Андрія якось розважити дітей і завершились. Проте претензії на особливий догляд за собою – ні.

Він, як і раніше, просив чай ​​– на диван, особливе харчування. А ще додалися капризи щодо здоров’я та прохання тиші у будинку! Люба постійно смикала дітей:

– Тихіше, дід новини дивиться!

– Пішли надвір, хай дідусь відпочине.

Загалом, коли Андрій йшов на чергування, всі розслаблялися і Любі було вдвічі легше.

Люба втомлювалася дуже. З властивою їй неймовірною старанністю вона намагалася робити все ідеально. Вона варила їсти, водила дітей на річку купатися, грала з ними вечорами.

І ось сьогодні, коли онуки ще спали, Люба вже варила кашу на сніданок. Вночі занедужала молодша онука, Люба майже не спала, розпереживалася. Зі спальні виповз сонний Андрій. Сів за стіл:

– Кефіру дай!

І тут Люба зрозуміла, що вчора забула в магазині про кефір. Якщо раніше вона тільки й думала, що про чоловіка, то тепер, у турботах про онуків та їхні пристрасті, про ранковий кефір Андрія просто забула.

– Андрію, я забула купити, – Люба присіла на табурет. – Давай пізніше схожу, ось нагодую онуків …

Але за багряним обличчям чоловіка, Люба зрозуміла, що буде чергова сварка і їй стало якось зле.

– Та йдіть ви всі!

Чоловік голосно закрив двері і пішов.

Люба тремтячою рукою перемішувала кашу, треба було годувати онуків, треба постаратися швидко сховати цей похмурий вираз обличчя через сварку з чоловіком, натягнути радість, щоб вони нічого не дізналися.

Але раптом їй стало дуже погано…

***

В палаті лежало п’ять жінок. Від однієї щойно вийшов чоловік. Він сидів біля неї довго і тихо голосив:

– Ти пробач мені, Люба, пробач! Я не розумний такий, прощення мені немає. Вибач! Хай тобі тільки краще стане. Я там вдома прибиранням зайнявся, прийдеш – чисто все. Хвіртка пофарбувала, пам’ятаєш, ти просила. Пробач мені, не розумному!

Жінка гладила його по руці, посміхалась і відповіла:

– Звичайно, Андрію, не переживай! Звичайно, мені стане краще

А коли він пішов, цікава сусідка запитала:

– Люба, а за що пробачення просить? Он як чоловік кається. Зрадив чи що?

Люба повернула голову і здивовано подивилася на сусідку:

– Ні, що ви! Так… побутові дрібниці, – Люба махнула рукою. – Зовсім дрібниці, навіть і не поясниш.

КІНЕЦЬ.