Лідія Іванівна, заслужена пенсіонерка, сиділа вдома сама й сумувала.

Їй було дуже важко від самотності, та так сильно, що вона мало не плакала.

Жінка згадувала своє життя, колись цілком благополучну родину, чоловіка Миколу і сина Андрійка. Все ж було так добре спочатку, а потім…

Потім заслаб чоловік. Вона доглядала його, возила по фахівцях, але безуспішно…

Півтора року нагляду й догляду результатів не дали. Не змогла вона підняти його на ноги… Та і поховала…

Син Андрій замкнувся в собі. Вона пам’ятала, як він став неласкавий і небалакучий.

Вважав, що можна було допомогти батьку, але не їм, бідним та безгрошовим. А звідки грошам було взятися?

Ліда з чоловіком все життя працювали не покладаючи рук, а зарплати маленькі були.

На життя вистачало, а от на другу дитинку та на лікування Миколи не вистачило.

Андрій закінчив училище, отримав будівельну спеціальність, але працювати пішов на ринок водієм.

З продуктами допомагав, а ось грошима не дуже. І одягтися хлопцеві хотілося, та й дівчина в нього з’явилася. Їй подарунок купити, і в кафе зводити.

Одружуватися він не поспішав, хоч уже й тридцять виповнилося.

Хотів зібрати трохи грошей, щоб хоч зняти окрему квартиру, купити поки що не вийде.

Але тут заслаб батько, стало не до накопичень. Андрій давав на процедури скільки міг. Але після поминок батька руки в нього опустилися.

Тоді він і заявив, що їде на заробітки за кордон.

– А Юля як же ж? – запитала засмучена мати.

– Ну, а що Юля? Вона має своє життя, ми розлучилися вчора. Навіщо їй бідний такий, як я? А якщо кохає, то дочекається…

…Перед його від’їздом мати проплакала всю ніч. Вона розуміла сина – йому хочеться заробити на життя, а тут, у їхньому містечку, де й будівництв майже нема, він нічого не заробить.

Провела вона сина на вокзал, обійняла на прощання, і потяг помчав його в далеку далечінь…

Незабаром від сина прийшло повідомлення. Написав, що їх переводять із однієї будови на іншу. Писати марно. Буде відпустка, приїде.
Жінку брала туга. Пенсія була невелика. Одній їй вистачало, звісно. Але все одно вдома сидіти не хотілося. Вона пішла у сусідню крамницю, попросилася на роботу. Взяли прибиральницею.

О десятій вечора магазин закривався, вона мала прийти, підлогу помити, а взимку і вранці приходила перед відкриттям, сніг біля порога розчищала.

Якщо ожеледиця, то піском посипала.

Так і жила сама, а їй уже майже шістдесят. Чого ще чекати від життя?

Того вечора у неї був вихідний, у магазин іти не треба.

Лідія Іванівна помила посуд після вечері, прибрала на кухні, і щойно хотіла прилягти, як раптом пролунав дзвінок у двері.

– Хто б це міг бути? – подумала жінка. – Може сусідка прийшла почаювати й на чоловіка свого поскаржитися, який гульбанить частенько…

Лідія Іванівна відкрила двері й застигла. На порозі стояла незнайома жінка зі згортком в руках.

– Ви до мене? – здивовано запитала Лідія Іванівна.

– А до кого ж іще? – раптом сказала незнайомка. – Ось на! Тримай! – сказала жінка і простягла їй згорток. – Твого недолугого синочка дочка. Мою Юльку залишив і втік. А нам дитина нащо? Твій повернеться, чи ні, а Юльці заміж треба вийти. Хто її із дитиною візьме?

Після цих слів жінка обернулася й пішла.

Лідія Іванівна рота відкрила від несподіванки. Жінка занесла дитинку в квартиру, поклала на ліжко, відвернула куточок ковдри й ахнула! Вона побачила маленьке личко своєї онучки. Ну викапаний Андрійко!

Вона взяла дитину на руки і побігла у свій магазин. Накупила сумішей, підгузків… Прийшла назад, викупала малу, нагодувала.

І всю ніч так поряд і просиділа, підгодовувала, колихала. А як плакати починала, то носила на руках.

Наступного дня зранку зателефонувала до своєї давньої подруги Марії. Розповіла, що з нею сталося. Та прибігла одразу.

Вислухала розповідь про підкинуту внучку, розізлилася дуже.

Потім зібралася і кудись пішла. А через годину зʼявилася знову, та не одна, а із заплаканою Юлею.

– Лідіє Іванівно, ви вже вибачте матір. Вона мені вже що тільки не влаштовувала за дочку. А вчора я пішла в магазин, приходжу, а дитини немає! Каже, що в дитбудинок занесла. Я всю ніч проплакала, а вранці зібралася йти шукати, але в під’їзді мене тітка Марія зустріла. Ми одразу й до вас кинулись…

Юля взяла доньку на руки і сіла годувати її, дивиться так ласкаво, пісеньку співає. І більше з рук не відпускала.

– Як її звуть, Юлю? – запитала зворушена Лідія Іванівна.

– Олечка.

Потім вона розповіла, що Андрій кликав її з собою, ​​але Юля відмовилася, не змогла матір одну залишити. Благала його не їхати. А він не послухав її і навіть про час від’їзду не повідомив…

– А через місяць я зрозуміла, що чекаю дитину.

– А чого ж до мене не прийшла? – запитала Лідія.

– Та незручно було нав’язуватися. Андрій мені так жодного повідомлення й не надіслав, не подзвонив жодного разу…

– Ех, молодь! Зовсім у вас розуму немає! – нарікала Марія. – Хай вже собі життя занапастили, а дитина ж до чого?

Лідія Іванівна запитала номер телефону і зателефонувала мамі Юлі.

– Ну ось що, свахо, – сказала вона строгим голосом. – Юля з Олечкою у нас, і ти не заперечуй, коли захоче дочка в мене залишитися. Я прийму її. А образити невістку з дитиною не дам, так і знай!

Та пробурчала щось невиразне і кинула слухавку. Юля з’їздила додому по речі, і Марія з нею. Прийшли вже надвечір. Юля вся в сльозах, а подруга Лідії її заспокоює:

– Не плач, дівко! З такою нема чого жити. А Ліда вам допоможе, і я на підхваті.

Так і лишилася Юля з донькою у Лідії Іванівни. Та продовжувала працювати, а Юля і прибере, і приготує. Гарна дівка, а Андрій недолугий, що мало не проґавив такий скарб.

Весною прийшло від сина повідомлення, як завжди з незнайомого номера. Що відпустка в нього в липні аж цілий місяць. Збирається додому.

– Мамо, ти Юлі подзвони, скажи, що я приїду незабаром. Я її адреси точної не знаю, ні номера будинку, ні квартири. Але я люблю її. Так і скажи, гаразд?

…На вокзалі була метушня. Лідія Іванівна в новій квітчастій сукні і в босоніжках на низькому підборі вдивлялася у вікна вагонів. Серце застигало в очікуванні сина.

Андрій зістрибнув з підніжки поїзда, високий, засмаглий, широкоплечий. Змужнів за півтора роки, не впізнати хлопця! Обійнялися.

Він міцно обійняв матір, сказав, що виглядає вона молодшою. І тут же про Юлю – чи дзвонила вона їй? Чи чекає ще дівчина його?

– Чекає, – відповіла зворушена мати. – Ще й як чекає, синку…

Андрій аж підстрибнув на місці з радості.

– Зараз речі додому занесу, переодягнуся і до неї. Я дзвонив їй, але мобільний не відповідає, а на домашній її мама відгукнулася, тільки говорити зі мною не захотіла.

Лідія знала, що Юля спеціально не відповідала, хотіла зустріти його сюрпризом.

Сюрприз вдався.

Коли вони зайшли в квартиру, Юля стояла у коридорі з дев’ятимісячною дитиною на руках. Андрій кинув сумку і застиг на місці.

– Ось, синку. Це твоя донька Олечка. Ми її разом виховуємо, – гордо заявила Лідія Іванівна, а в Андрія з очей покотилися сльози.

І це було щастя! Більше він на свої заробітки не повернувся.

Гроші хороші заробив, знайшов роботу у своєму ж училищі. Якось усе одразу налагодилося у родині. Олечка росла здоровенькою на радість мамі й татові. А у вересні відгуляли весілля.

Помирилися з мамою Юлі. Та винувато дивилася на всіх, стоячи поряд зі своїм новим чоловіком.

Вибачатися, щоправда, то не вибачалася. Але сказала, що якби не її «рішення», так би й не впоралася Юля з дитиною.

Ці слова ніякого сенсу не мали, звісно. Але заперечувати їй ніхто не став. Бог їй суддя…

А Лідія Іванівна була щасливою. Змужнілий син, прекрасна невістка й улюблена внучка вдома.

Чого ще бажати?!

Щоправда незабаром молоді вклалися в житло і переїхали в нову квартиру, зовсім поряд від Лідії.

А бабуся Ліда була в них улюбленою гостею й головною помічницею…

КІНЕЦЬ.