Настя навчалася в одинадцятому класі, коли батько привів у будинок нову жінку. Мами не стало два роки тому, і дівчині здавалося, що ніхто і ніколи не замінить її, веселу, гарну і таку кохану.

Настя ніяк не могла зрозуміти, як після мами батько зміг позаратися на цю «дивакувату жінку», як вона про себе називала Таїсу, нову татову дружину. Вона була непоказною, мовчазною домогосподаркою в незмінному халаті. Жодних емоцій на обличчі, ніякої косметики! Монотонно виконувала всю домашню роботу і доглядала батька.

Настя обслуговувала себе сама, намагаючись не пересікатися з мачухою. А сімейні вечері та обіди у вихідні були для неї зайвими. Щоправда, тривало це недовго, невдовзі Настя закінчила школу і поїхала з батьківського будинку, вступивши до художнього училища. Малювала вона завжди добре, а улюблений портрет мами, виконаний незадовго до її відходу, вона забрала із собою.

Студентське життя закрутило своїми цікавими зустрічами, вечірками. У гуртожитку у Насті з’явилося багато подруг, було дуже весело! З батьком вона зідзвонювалася часто, а мачуху навіть з днем ​​народження не вітала.

А ось вона їй листівку надіслала, смішну, із слоником. Настя прочитала привітання, скрививши губи, і засунула цей “шедевр” кудись подалі. А за два роки відбулися події, які перевернули життя Насті з ніг на голову.

Спочатку не стало тата… її єдина близька та рідна людина. Ні бабусь, ні дідусів у неї не залишилося. І це похмуре, скрипуче слово “сирота” опускалося на свідомість якоюсь неминучістю.

Настя поїхала одразу після прощання, не залишившись із мачухою в одній квартирі навіть на одну ніч. А її слова “Це і твоя квартира, Настя” відгукнулися чимось неприємним. Позику робить, жаліслива.

І все ж таки слова не забулися. Іноді вечорами, особливо, коли її сусідки по кімнаті розбігалися хто куди, навалювався сум за батьками і за будинком, колись такому рідному, теплому та затишному. Згадувався запах дитинства в цьому будинку, в якому зараз живе ця неприємна Таїса.

Але незабаром Настя зненацька познайомилася з Андрійом. Він допоміг, підтримав її морально, вивів зі стану суму та перевіз до себе жити. Навчання вона закінчувала вже в нього. Він навіть маленьку майстерню зміг для неї організувати у своєму великому будинку.

І після закінчення училища Настя почала працювати. Вона нічого не помічала довкола, писала свої полотна. Могла і до третьої години ночі пропадати у своїй майстерні, захоплена творчістю. Лише іноді, ніби спливаючи на поверхню, стикалася з навколишньою реальністю.

Вона й не помітила, як Андрій охолонув до неї. До її творчості він вже втратив будь-який інтерес, вважаючи, що воно повністю замінює його в її житті. Намагався поговорити, але Настя відмахувалася.

Вона написала його портрет, який Андрія здивував: погляд з-під лоба, складки біля рота і жорсткі риси обличчя. І все в похмурих тонах.

Сам він працював режисером місцевого театру, поганою людиною себе не вважав, а ось вітряною – можливо. Так чи інакше, незабаром у нього стався новий роман із молодою актрисою. Приховувати не було сенсу і він попросив Настю з’їхати.

Дівчина здивовано глянула на Андрія, потім, ні слова не кажучи, пішла збирати речі, попросивши лише лишити у нього тимчасово мольберт, фарби та полотна. Андрій погодився.

Тільки йти їй було абсолютно нікуди. “Це і твоя квартира”, – згадалися їй слова Таїси.

“Ну що ж, треба поїхати, розібратися”, – подумала Настя, вирішивши відразу ж попросити поділити житло та майно. Всю дорогу до хати вона плакала. 

“Нехай тільки спробує мені заперечити!” – з якоюсь злістю думала вона.

Приїхавши на вокзал, дівчина вийшла з автобуса та невдало ступила. Тяжка сумка потягла вниз, вона зіскочила з останньої сходинки. Абияк дісталася додому на таксі і піднялася на четвертий поверх. З ногою була біда.

Таїса відчинила двері і захвилювалася:

– Що з тобою?!

Тут же в хід пішов лід, примочки. Від швидкої Настя категорично відмовилася, сухо подякувала та пішла до своєї кімнати. Щільно зачинивши двері, вона лягла на ліжко. Їй хотілося плакати, а присутність у будинку її дитинства цієї неприємної тітки пригнічувала.

Вона погано уявляла, як почне з нею розмову про поділ, неминучу сварку. Настя скривилася, думки не покидали, і заснула вона тільки під ранок.

Прокинувшись опівдні, вона почула кроки мачухи по квартирі та запах випічки. Дівчина піднялася, якось добралася до ванної кімнати, прийняла душ і вийшла на кухню.

– Доброго ранку. Поговорити треба, – сказала вона непривітно.

– Поїш спочатку, – відповіла Таїса, поклала їй на тарілку дві апетитні ватрушки і налила чаю.

Потім присіла поряд на одне коліно і обережно обмацала її ногу.

– Вже краще, – сказала вона. – Може, все ж таки знімок потрібно зробити?

Настя відсмикнула ногу і заперечливо похитала головою. На неї знизу вгору дивилися великі очі мачухи. Погляд був стурбований і… лагідний. Раніше вона ніколи в неї такого не помічала.

Нарешті жінка сіла навпроти стільця і ​​сказала:

– Настя, якщо хочеш розділити квартиру, поділи. Я погоджуся на будь-які умови. Можемо розміняти на однокімнатну і кімнату для мене. Всі меблі можеш забрати собі. Це ж пам’ять твоїх батьків.

Насті стало чомусь соромно. Вона сказала, що до цього поки що не готова. Але хоче залишитись тут, знайти роботу, а там подивимося.

– Я не буду тобі заважати, живи, працюй. З господарством я сама зможу впоратися, готувати теж.

Та Таїса несподівано розплакалася, як дитина, закривши обличчя долонями. Насті стала її шкода. Вона простягла руку, погладила жінку по спині і сказала:

– Ну, годі вам. Не плачте, якось уживемося.

Настя встала з-за столу і пройшла до вітальні. Сонце заливало кімнату радісним світлом. Вона, повільно, дійшла до дивана і вмостилася на нього. І тут побачила навпроти на стіні величезний портрет у золотистій рамі.

Молода мама з татом, а в центрі вона, Настя. Вони на березі моря тікають від хвиль. Усі троє посміхаються, щастя світиться на обличчі. Вона відразу згадала цю фотографію, з якої він зроблений.

Увійшла Таїса та перехопила її погляд.

– Я замовила ваш сімейний портрет, коли твого тата не стало. Ви тут такі щасливі! А мені цього все життя не вистачало…

У Насті грудка підступила до горла. Вона присунулася ближче до мачухи, що сіла поруч, обняла її і сказала:

– Дякую. Вибачте мені… Давайте залишимо все, як є, на згадку про них.

***

Настя влаштувалася на роботу до місцевої мистецької школи. А через рік вийшла заміж за прекрасного чоловіка, що міцно стоїть на ногах. Вона переїхала до нього після весілля і вирішила не ділити батьківську квартиру.

Таїса стала їй якщо і не рідною, то близькою людиною, будь-якої хвилини готовою прийти на допомогу. Вона дуже полюбила і Настю з чоловіком, і особливо маленького Миколку, їхнього синочка, вважаючи його своїм онуком.

Ось так і буває в житті: іноді досить просто обійняти людину, придивитися до неї, виявити душевну теплоту і ви вже не бачите в ній поганого, а навпаки, набуваєте друга на все життя.

КІНЕЦЬ.