До мого чоловіка на минулому тижні його старий друг приїжджав, – розповіла мені моя кума. – Проїздом був якраз у столиці і нас вирішив провідати разом і нас, давно не бачилися вони. Цілих 18 років тому ми ще з моїм чоловіком Анатолієм у нього на весіллі гуляли.

Щиро кажучи, думала я тоді, що цей шлюб ненадовго: одружилися вони, адже наречена вже чекала дитину і вони, несподівано, дізналися про це. Весілля грали вони при надії, і наречений якось зовсім без ентузіазму виглядав вже на реєстрації, особливого щастя чи радості в його очах я не побачила.

Усім було добре видно, що хлопця цього Івана переконали йти під вінець його родичі та родичі нареченої. Але ось, прожили вони разом вже так багато років, хороша сім’я, син студент, квартиру купили вони чималу, машину дорогу. А на початку літа розлучилися. Як сніг на голову це було для їх рідних та близьких людей, – розповіла мені якось моя кума.

– Ну що, буває таке. Вісімнадцять років – це чималий час. Можливо, шлюб вичерпав себе, або щось сталося у них за цей час, – подумала я.

– Та не в тому річ зовсім, повір! Він тут розговорився у нас, відверто розповідав про своє життя. Каже, з дружиною ми вже давно чужі люди, абсолютно різні, як були з самого початку, так і залишилися через стільки багато років. Одружився я, каже, тільки заради нашої дитини тоді, і всі ці роки жив заради нього зі своєю дружиною, хотів, щоб моя дитина мала сім’ю і була щасливою.

Тому що, як не крути, дитині потрібен рідний батько поруч, і не приходящий, а справжній. Все життя, мовляв, планував – син виросте, і я з сім’ї піду. І рівно за місяць до вісімнадцятиріччя подав на розлучення.

– Та вже, продуманий друг твого чоловіка. Це він вісімнадцять років жив і чекав, коли син відсвяткує повноліття? Що ж раніше якось не пішов, якщо вже з дружиною так погано було? Я не розумію такого. Як таке взагалі може бути? А як же щастя батьків? Невже це не має значення?

– Ага, я теж запитала. А він – мовляв, а який сенс був одружитися тоді на ній через дитину, щоб через два-три-п’ять років піти все одно? Так тільки гірше буде для всіх, та й для дитини також. Ні, каже, я, коли одружився, вже знав, що дитину повинен виростити разом з його матір’ю. І виростив до кінця, у всьому його підтримував і допомагав їм.

Не знаю, правильно це чи ні. Але батько він відмінний, звичайно. Сином все дитинство займався посилено. У походи водив, всьому вчив, часу не шкодував. А тепер син, каже, дорослий, більше я нікому нічого не винен, можу і для себе трохи пожити, аджеще маю час. Квартиру залишив дружині та єдиному рідному синові, машину забрав лише собі, правда. У сорок років, каже, життя тільки починається, я ще вірю, що й для себе зможу пожити, що ще й щасливим буду я.

Мене він так вразив, що я навіть зараз сиджу і думаю про нього, правильно він вчинив, як чоловік, що залишив свою сім’ю, чи ні? Невже потрібно відмовлятися від свого щастя, на користь щастя дитини?

Джерело