Синові моєму скоро 34 роки буде, день народження в нього в грудні! Все при ньому є, здавалося б: високий, красивий, розумний, веселий, гарно заробляє навіть в наш час. Дівчата були, свого часу, у нього різні – одна іншої краще. Я все чекала, коли ж він одружиться нарешті.

Про онуків мріяла, люблю я дуже діток. А Юрко все вибирав поміж них. Ну що, довибирався. Одружився він рік тому, взяв за дружину жінку з двома дітьми. З двома дітьми вже, розумієш? Хлопчаки два у неї вже було, 8 і 11 років їм зараз. Мене це здивувало і розчарувало водночас, – якось мені знайома поскаржилася.

– Ну. Якщо жінка хороша трапилася йому на життєвому шляху, вони покохали один одного, то і добре, хіба ні? Діти – то, звичайно, непросто, але життя таке, що ніхто не знає, як завтра може бути. Можливо, тобі ці діти можуть бути ріднішими за рідних.

– Я тебе прошу щиро! З боку, може, і добре все, виглядає. Але не з єдиним сином таке. Я ось думаю – зачарувала вона його, не інакше. Приворожила, напевно таки.

– Та ні, не перебільшуй, Тамаро, ти ж розумна людина, освічена. Невже віриш в такі дрібниці незрозумілі у наш час?

– Не знаю. Я сина свого не впізнаю зовсім останнім часом, наче й не він то зовсім, дуже змінився Юрко. Він цих дітей тепер мало не на руках носить, просто обожнює їх. Подарунками дорогими їх засипав просто. Ролики, велосипеди, гаджети купує новенькі, грошей зовсім не шкордує їм.

Старшому гітару купив он нещодавно, оплатив заняття – хлопець мріяв про це давно, але у матері раніше грошей не було. Другого на футбол записали вони, теж недешевий спорт, одне тільки спорядження скільки грошей коштує, а постійні змагання, тренування, це ж такі великі гроші. Телефони нові купив їм, Apple iPhone нові моделі в дітей тепер, уявляєш?

Займається з тими дітьми Юрко сам, в школу возить вранці щодня. Влітку їздили відпочивати декілька разів, скоро в Буковель поїдуть. “Я, – каже, – маю показати синам світ, хочу, щоб в них було щасливе дитинство!” Ну як так взагалі можна говорити?

Невістку з роботи забрав, щоб вона вдома сиділа, за дітьми дивилася, домогосподарка тепер вона у нас, займалася домом і дітьми своїми, сказав – нічого, мовляв, за копійки горбатитися на тій роботі на чужих дітей, займайся дітьми нашими вдома. Своїми ж рідними, між іншим, дітьми. Батько яких на них ні копійки не дав жодного разу за весь цей час.

– Гаразд тобі, Тамаро! Радій щиро тепер за свого власного сина. Щасливі вони разом, і те дуже добре. Це ж краще, ніж жити чоловікові одному, якби там не було. Ти ж, здається, онуків хотіла мати ще? Ну ось вам внуки, хоч вже дорослі трохи та умілі. Напевно скоро і спільна дитинка буде у них! Будете няньчити, радість буде для вас!

– А от і не “добре” виходить зовсім у мене! Ольга, невістка моя, заявила, що народжувати більше вона не збирається, сказала, що з неї досить материнства, хоче трохи і для себе пожити, більше не хоче дітей. Бо те їй пройшло дуже важко. Більше на це не піде. Так що онуків мені не бачити своїх рідних, мій син роститиме лише чужих дітей.

А ці діти що, чужі все одно, вони ж мені ніхто. Ніякі вони мені не внуки, це добре зрозуміло, я для них чужа людина, як і вони мені. Син мені теж каже – мовляв, добре, як вийшло, дивись, як все гарно склалося, готові діти вже, не потрібно ні горщиків, ні сосок, ні безсонних ночей біля дитячого ліжечка.

А я йому кажу – нерозумний ти чоловік Юрко. Он у сусідів теж готові діти, підрощені вже, і що мені з того, якщо вони чужі мені й тобі, не рідні вони нам і все? Мені рідні внуки потрібні. Свої. Як ти не розумієш, що своя дитина – найрідніша?

Тепер Тамара вважає, що все втрачено. Щасливого життя не бачити ні її, ні синові рідному, вона розчарована. А що вона ще може вдіяти, щоб відмовити сина від такої сім’ї?

Джерело