— Ах, ти неrідник! Пройдисвіт! І чи не соромно тобі старих обма нювати? Зовсім нічого святого немає? Ну постривай, зараз я дільничного викличу!

Думаєш на вас управи нема? Ще чай сів пити, зовсім сором втратив. Адже молодий такий! Не на ту доріжку ступив ти, хлопче! — Сусідка встала в дверях, уперши руки в боки. — Зоя Миколаївна, викликай дільничного, вже я його затримаю, не хвилюйся. – Та що ти, Ніночко!

— Зоя Миколаївна, засміялася. — Якийсь пройдисвіт. Це Вадим із газової служби. – Ага, хай не розповідає казки! Ану покажи документи! Вадим підвівся, дістав із сумки посвідчення і простяг жінці , вона подивилася в документ, потім похмуро подивилася на хлопця і віддала назад.

– Ну, дякувати Богу, а я вже думала, що останні гроші прийшов забирати в самотньої бабусі. Зараз постійно по телевізору показують такі ситуації – вона сіла за стіл навпроти Вадима. Вадим не відмовився від чаювання, Зоя Миколаївна сьогодні була останньою, у кого треба було перевірити.

Вони сиділи втрьох, пили чай і їли смачний пиріг. У Вадима на душі було так тепло і добре. Тепло від того, що його прийняли так, ніби він був найдорожчим гостем, хоч він і був звичайним рядовим співробітником газової служби, але за кілька років, що він встиг відпрацювати, ніколи його так не зустрічали і тим більше не запрошували випити чаю з пирогом.

Вадим сидів за столом із ледве знайомими жінками, за вікном уже було темно, туман, а в них тут, у невеликій кухні, було тепло та сонячно. Вадиму було приємно знати, що є такі люди як Зоя Миколаївна та її сусідка. Привітні та піклуються один про одного. — Ніночко, я тобі завжди кажу, живи душею.

Я от сьогодні прийшла до тями і прямо відчувала, що гості сьогодні будуть, спекла яблучний пиріг. Так і сталося. Вадим ще трохи посидів, із задоволенням послухав історії Зої Миколаївни про те, як вона у молодості працювала провідницею.

Цікаві вони були, кумедні. Так у пам’яті Вадима і залишилися приємні спогади про добрих людей, пов’язані із запахом яблучного пирога.

КІНЕЦЬ.