Ми з сином живемо самі вже одинадцять років. Зараз йому двадцять. Навчається в університеті. Коли сину було лише дев’ять, його батько нас покинув, через іншу жінку. Він почав жити з нею, й ніби забув, що у нього є дитина. Я змушена була дбати про сина самостійно. Спершу було не легко.

Ще й вік такий, що хлопчику потрібно на когось рівнятись, а батька поруч немає. Та, на щастя нам допомагав мій старший брат.

Він дуже любив племінника і проводив з ним достатньо часу. У нього самого є дві доньки, але завжди мріяв про сина. Мій Денис сказав, що хресний замінив йому рідного тата.

Завдяки братовій підтримці, ми без проблем пережили перехідний вік. Я неймовірно йому вдячна за це. Вони й досі спілкуються, як батько із сином. Я тішусь, коли дивлюсь, яка в нас дружна родина. Недавно Денис почав зустрічатись з дівчиною і вона мала завітати до нас у гості.

Недільного дня, ми з сином дивились телевізор та чекали на гостю. У двері постукали. Денис побіг відчиняти, бо думав, що це його дівчина прийшла.

Я сиджу, чекаю, а вони все не заходять. Пішла, щоб поглянути у чому справа. Дивлюсь, на порозі стоїть мій колишній, рідний батько Дениса. Він привітно посміхався, ніби й не минуло стільки років.

– Можна мені увійти?

– Не можна, – різко відповів син та зачинив двері перед самим його носом.

Ми довго сиділи й просто дивились одне на одного, не знаючи що й сказати, як це коментувати. Денис почав розмову першим. Він сказав, що все пам’ятає і поки не готовий пробачити вчинок батька. Час покаже, але наразі спілкуватись з ним не планує.

КІНЕЦЬ.