Коли я тільки дізнався, що моя дружина фізично не може ма ти дітей, я був просто зламаний, адже ще з дня початку наших стосунків, я мріяв випробувати на собі радість батьківства. Тим не менш, я не збирався розлучатися з дружиною тільки через це, так що, через деякий час, ми вирішили уси новити дітей. Для нас, як і для всіх інших батьків, які уси новили дітей, найскладніше було розповісти дітям про це, адже рано чи пізно вони про це дізналися б,

і ось нам треба було вирішити, коли правильніше розповісти дітям нашу таємницю. Спочатку ми по черзі один на одного перекидали обов’язок розповісти про це: я на дружину, вона на мене. Незабаром ми вирішили, що про це варто їм сказати вночі, і якось швидко, щоб ефект від впізнаного виявився незначним і загалом був меншим. В один день, майже напередодні Різдва, коли всі наші родичі зібралися на нашій дачі,

ближче до вечора, ми збиралися розповісти дітям про їхній зв’язок з нами. Ми покликали їх на кухню та дали документи про уси новлення. — А, ну гаразд, — це все, що з себе видавив наш старший син. Такої реакції ми просто не чекали, а реакції так і не було! Їм було просто начхати, рідні вони чи ні, адже вони все ще наші діти, і ставимося ми до них, як і вони до нас, як до найрідніших людей.

КІНЕЦЬ.