От щиро зізнаюся вам про те, що я не раз синові своєму кажу – Дмитре, ну якщо я в чомусь неправа, то ти не мовчи, а скажи мені про це відразу! – розповідає мені знайома Людмила. – А він мені: «Мамо, та в усьому ти права, звичайно, що права! Тільки, будь ласка, я тебе дуже прошу, не треба сперечатися з моєю дружиною.

Спілкуйся з Вікторією спокійно, не докоряй, не виправляй, не повчай. Заради миру в родині та нашого нормального людського життя, так усім буде спокійніше. Нехай вона робить, як вважає за потрібне, як сама хоче, ти не втручайся вже туди до неї, не повчай її, прошу тебе дуже».

Ну, з одного боку, напевно, добре, що він на стороні своєї дружини, значить у них дружня сім’я. Але сумно мені, щиро кажучи, як матері його рідній, від того, звичайно. Мене попросити поступитися його дружині йому простіше, звичайно, хоча я, за його словами, права в усьому і він це дуже добре усвідомлює.

Синові Людмили, Дмитрові 34 роки. Вони з дружиною Вікторією живуть окремо від батьків, виховують своїх двох доньок – п’яти років і кількох місяців від народження.

Людмила дуже хотіла б теж брати участь у вихованні своїх рідних онучок, багато років мріяла про це.

Мати Дмитра неймовірно любить дітей і відмінно ладнає з малюками своїх подруг та сусідок і з дітьми своїх племінників.

Але склалося у них в родині так, що сама невістка до дітей свою свекруху не дуже запрошує, ніби стороняться чомусь бабусі. А коли Людмила сама проситься провідати їх, видно, що дружині її сина це не дуже подобається, вона проти таких візитів свекрухи, а чому, не зрозуміло.

Все спілкування повинно обов’язково проходити в присутності Вікторії. Дружина Дмитра постійно стежить за кожним словом матері свого чоловіка, рухом, поглядом своєї свекрухи. Людмила, правду кажучи, часто вже й сама не знає, що сказати їй у потрібний момент, як сісти, куди подивитися та як крок ступити наступний.

– Кожен подих регламентований дружиною мого сина! – сумно говорить Людмила. – Вона сидить буквально за плечем у мене і дивиться, не відводячи погляд, що я буду робити та говорити. Які слова говорити, в які ігри грати, що можна, а що не можна, я вже мовчу про те, що я їсти готую, то й взагалі дітям старається не давати.

Тільки й чую від Вікторії – «це моя дитина, я краще знаю, мені вирішувати, як бути з нею і чим її годувати». Так, звісно, я ніколи з нею не сперечаюся з дружиною свого сина, але я ж не роблю нічого поганого для дитини.

Людмила регулярно пропонує невістці допомогу, але та кожен раз відмовляється. Варто, до слова, сказати, Вікторію зразковою господинею не назвеш, а тепер, з немовлям і порівняно невеликою ще зовсім старшою дочкою, руки у неї до багато чого в будинку просто не доходять ніколи, бо часу на все не вистачає.

– Прийшла я якось до них в гості, без попередження, правда, дивлюся, у невістки величезна гора посуду брудного стоїть величезна, таке враження, що весь посуд, який є в домі вже використали і жодної чистої тарілки в домі не залишилося! – розповідає Людмила. – Закочую рукава свої, стала мити той посуд, нікому нічого ж не говорила.

Вікторія відразу летить до мене вже на кухню, мовляв, що ви робите? Хто вас просив? Не треба! Потім я білизну з машинки дістала, розвішувати почала, щоб вона сохла, так вона мене сама прямо з ванни і вивела. Я, сказала, потім сама все зроблю в своєму домі! Я кажу, так давай, я зроблю, мені не важко, тобі ніколи з маленькими дітьми! Ну що ті речі в машинці лежать, киснуть явно не першу годину, а вона мені все одно говорить, що нічого робити їй не потрібно.

Людмила пропонувала погуляти зі старшою донькою, поки невістка сиділа вдома з малятком, відвести дівчинку в дитячий театр або зоопарк неподалік, або навпаки, погуляти на вулиці з коляскою, поки мати займеться зі старшою донькою, або підуть кудись відпочивати.

Могла б вона і двох онучок взяти на вулицю, поки Вікторія побуде вдома сама, відпочине або займеться якимись справами. На все у відповідь категоричне – ні, не треба, я сама.

– Добре, кажу, йди гуляй, я тоді вдома зможу щось тобі зробити, що ти скажеш, вже ж тобі легше буде. Попрати, попрасувати, приготувати щось поїсти, підлогу протерти, або речі скрізь поскладати. І знову у відповідь категоричне «ні», от нічого їй не потрібно від мене, хоча я все від чистої душі для них стараюся, а для неї, виходить, найбільше. В результаті йдемо ми на вулицю всі разом, невістка, як завжди, без настрою. Але і там все не складається.

Нещодавно жінки знову посперечалися на рівному місці, якось все зовсім недобре вийшло, Людмила аж розплакалася від того.

– Вийшли ми на вулицю з дитиною якось. Я взяла дитячу коляску сама, пішла з нею в парк прогулятися, невістка зі старшою донькою залишилася на дитячому майданчику. Через п’ятнадцять хвилин дивлюся – летить, очі великі:

«Куди ви поділися, де ви ходите? Де вас носить стільки часу? Я дзвоню, ви чому не можете відповісти?»

У мене телефон якраз тоді в сумці залишився, випадково, а сумка в квартирі залишилася. Ну куди я могла подітися з коляскою? Сквер у нас той маленький, близько біля будинку, я нікуди з нього не йшла. А Вікторія так сперечалася зі мною, а я весь час мовчала, навіть не знала, що їй сказати на це. «Так будете чинити ще й далі, взагалі більше дітей не побачите точно».

Окремий сум – харчування їх сім’ї: що чоловіка, що дітей.

Готувати Вікторія любить ще менше, ніж прибирати. І старша дочка їсть строго певний і дуже обмежений набір страв. Пропозиції приготувати внучці щось новеньке і корисне не подобаються Вікторії чомусь ніколи: «Не треба, дитина це їсти не буде!»

При цьому, коли вони приходять в гості до Людмили, то жінці часто вдається вмовити дівчинку спробувати її куховарство, і дитина їсть із задоволенням. Супи, підливки, тефтелі, тушковані овочі, фаршировані млинці – все дівчинка полюбляє прекрасно, всупереч материному «вона це не буде».

– Ну треба ж годувати дитину не тільки одними яйцями та макаронами, або кашами якимось пісними! – говорить Людмила. – Все вона прекрасно їсть у мене. Треба готувати, пропонувати щось нове, смачненьке, дуже корисне та оригінально приготвлене! Харчування має бути різноманітним та корисним для маленької дитини!

У такі моменти Вікторія ще більше сердиться на матір свого чоловіка.

– Їй, напевно, хочеться, щоб я зовсім не приходила у їх дім! – зітхає сумно вже немолода свекруха. – Але я приходжу до маленьких дітей. З онуками моїми у мене любов і взаєморозуміння, старша біжить до мене з розпростертими обіймами, не хоче відпускати, коли я збираюся додому. А Вікторії ц дуже не подобається, ну а я що можу вдіяти?

Людмила скаржиться синові, але той лише розводить руками на це, він нічого змінювати не хоче, та й не бачить сенсу в цьому.

– Ти, – каже, – мамо, права в усьому, звичайно, але не сперечайся краще з Вікторією, не псуй відносини в нашій сім’ї, поки все добре, хай краще спокій буде в нашій родині. Вона мати, нехай робить, як вважає за потрібне. Сама розумієш, що так краще буде для всіх.

Людмила вже й не знає, чи варто ходити до такої невістки і тягнутися до неї, чи краще забути і відгородитися від сім’ї сина, якщо вони не цінують її?

Джерело