Кажуть, що усім треба пробачати й не тримати образи довго. А я не можу забути одного дня з мого життя, коли моя матір відібрала у мене найдорожче…

Мене звати Софія. Мені 35 років. Працюю перекладачем в аграрній фірмі. Маю люблячого чоловіка Євгена.

Найбільше про що я шкодую у своєму житті – це те, що я колись послухала свою маму. Так, батьки краще знають, як жити їхнім дітям і яку життєву дорогу обрати, але не у всіх випадках.Так сталося і зі мною. Мені було вісімнадцять  років, коли я дізналася, що я вагітна. У мене був хлопець, якого я дуже  кохала.

Дмитру було 20 років. Ми зустрічались рік. Він зізнавався мені в коханні. Клявся, що в майбутньому я стану його дружиною. Я тільки вступила на перший курс факультету іноземних мов. Дмитро вчився в економічному університеті на третьому курсі.

Коли я дізналася про свій стан – це вже був четвертий місяць. До того, я не помічала жодних ознак. То сесія, то практика, то й я не надавала уваги тому, що відбувалося зі мною.

Коли я прийшла до Дмитра про все йому розповісти, то не очікувала такої холодної байдужої реакції. За класикою він сказав, що не готовий стати батьком й щоб я вирішила цю проблему сама. А ще дав мені гроші на “ліквідацію цієї проблеми”.

Я не знала, що мені робити. Я була розбита. Прийшла додому й в розпачі про все розказала мамі. Батько тоді був на заробітках в Італії.  Мама одразу ж сказала, що їм з батьком і мені така слава ні до чого.

Соня, чим ти думала скажи? Яким місцем? Хіба я тебе не попереджала. Яка дитина в твоєму віці? А як же навчання? Ти собі зла_маєш життя цією вагітністю,-кричала мама.

Наступного дня ми пішли з нею в лікарню. Зробили обстеження. Лікарка повідомила мамі, що вже будь-які маніпуляції робити з вагітністю пізно. Залишається одне-народжувати.

Мама придумала план. Я повинна була взяти академвідпустку. Поїхати пожити на дачі, народити дитину, і …залишити її в пологовому будинку.

Доню, так буде краще для всіх. А комусь ця дитина більше треба, ніж тобі зараз. А ти ще потім станеш мамою з хорошим люблячим чоловіком, а не з таким зрадником.

В силу своєї несміливості та молодого віку я послухала матір і відмовилась від дитини.

В мене довго була депресія, я плакала ночами. Все думала, про свій ганебний вчинок. Я повернулась на навчання, закінчила університет. Влаштувалась на роботу. Вийшла заміж за хорошого порядного чоловіка Євгена. З мамою бачусь рідко. Батько взагалі нічого не знає, це наша страшна таємниця. З чоловіком ми вже 6 років разом. Плануємо дитину, але нічого не виходить. Напевно, Бог мене карає за мій страшний вчинок…

Як бути? Дуже хочеться зізнатись про все чоловіку. І знайти свого синочка, якого так підло залишила.

КІНЕЦЬ.