Інколи вечорами я закривався в кімнаті та плакав, не розуміючи, за що доля мене так карає. Тож, коли донці було приблизно близько двох років, ми з коханою дізнались її діагноз – с аркома головного мозку. Стр ашна невиліковна хвороба, швидко прогресує без надій на порятунок. Все сталось миттєво.

Миттєво захворіла дружина, миттєво світ перевернувся з ніг на голову та я залишився сам на сам з жахливою реальністю. Єдине, що мене підтримувало та давало сил жити далі це моя прекрасна донечка.

Вона була копією своєї мами. Зелені оченята та каштанове волосся, яке легенько закручувалось в кучерики. Малеча росла, та навіть характером ставала більш схожою на маму. Мене це одночасно нестерпно змучувало та радувало. Ці емоційні гойдалки були кожного дня.

Десь за місяць до того, як дружини не стало, вона подарувала мені золоті запонки. Сказала, щоб я жив як і раніше, навіть краще. Щоб одягав ці запонки на роботу, та дивлячись на них згадував, що вдома на мене чекає маленька кровиночка, заради якої потрібно працювати та головне жити повним життям, не дивлячись на тяжкий шлях. Я берег їх. Було шкода одягати, проте хотілось виконати останню настанову дружини.

Нещодавно через кризу в нашій компанії, частина співробітників потрапила під скорочення. За волею долі, в списках був і я. Хто б сумнівався! Часи в фінансовому плані настали не найкращі для мене. Дитина потребувала фінансів. Навіть елементарна їжа в магазинах не безплатний. Навпаки, на неї йде більша частина бюджету родина. Впевнений, що про це мало хто задумувався. Проте факт лишається фактом.

Два місяці я шукав роботу, все марно. Фірми мало того, що не брали нових співробітників, вони тільки скорочували штат. Я хотів знайти посаду за фахом – фінансовий аналітик, проте життя гадає інакше. Весь цей час ми з малечею жили на кошти заощаджені мною, але ж вони не вічні. На жаль.

Мені довелося прийняти складне рішення. Довелося здати до ломбарду ті золоті запонки, що колись подарувала дружина. Остання річ, яка залишилась на згадку. Я достатнього відкладав, та вже не було куди далі. Сподіваюсь, кохана мене пробачить. Кожен день молю про це.

Кошти виручені за запонки мене виручили. Навіть не передати словами, як сильно. Вони стали рушійною силою, щоб я зміг рухатись далі. Відпустити майбутнє, та впустити у своє життя світло. Я знайшов роботу адміністратором. Не за фахом, проте яка різниця вже, гроші платили хороші!

Зміг оплатити садочок для малечі, щоб спокійно піти працювати. А запонки, вони важливі були так… проте куди важливіше, щоб ми пам’ятали рідних та коханих всім серцем. Вони були лиш річчю, яка нагадувала про дружину. Та річчю, яка допомогла мені втриматись на плаву. Дякую, кохана! Я впевнений, ти бачиш та чуєш все зверху!

КІНЕЦЬ.