Андрій з’явився у житті Марини рік тому. До цього в неї було кілька стосунків, але на них поставлений хрест, і навіть згадувати про тих горе–шанувальників дівчина не хотіла.

А гідного чоловіка вона все ніяк не могла зустріти.

Знайомі дивувалися, що така самостійна, вродлива дівчина і досі одна, а їй незабаром двадцять п’ять.

Освічена, має престижну роботу, своя квартира, хоч батьки допомогли.

– І що мужикам ще треба? – дивувалися подруги

Що їм треба, Марина знала добре, але головне, що треба їй…

З Андрієм вона випадково познайомилася на виставці. Вона блукала напівпорожніми залами, розглядаючи зовсім непоганий живопис невідомого їй художника. І раптом вона відчула, що хтось підвівся за спиною.

Озирнувшись, вона побачила його. Красень!

Правильні риси обличчя, розумні очі, волосся з легкою сивиною… Він зустрів її погляд і посміхнувся.

Це був кінець її пошукам, її самотності… Так вона на той момент подумала. Та насправді це було початком кінця…

Вони розмовляли. Нарешті гідний співрозмовник!

Скільки тем: театр, література, кіно. Розлучатися не хотілося, але Андрій поспішав, пояснивши це тим, що зайнятий.

Вони обмінялися телефонами та розлучилися до наступних вихідних.

Прямий, чесний, він не приховував, що вже давно одружений і має доньку.

Про це він розповів відразу, першого ж вечора. Дочку він обожнює, а дружина Ольга – жінка не його кола.

Звичайна домогосподарка, домашня. Одружився поспішно і тільки потім зрозумів, що вони не мають жодного спільного інтересу.

А йому так хочеться зі спорідненою душею.

Марина переживала. Треба ж було їй закохатися в одруженого! Вигнати б одразу, та й справа з кінцем. Але вона не спромоглася. Образ цього красеня міцно засів в її мріях, у її серці.

Вони зустрічалися двічі на тиждень, як за розкладом.

Щоправда, ні про театри, ні про виставки вже не йшлося.

Не хотів він нарватися на знайомих і зруйнувати своє тендітне щастя.

А Марина мріяла, що рано чи пізно він піде від дружини, а з донькою вона дозволить йому зустрічатися.

Андрій справді захопився не на жарт, видно було, як він розривається між почуттям і обов’язком. Марина всі зусилля докладала, щоб створити своєму коханому таку собі душевну рівновагу.

Була лагідною, послужливою, читала по очах будь–яке бажання, намагаючись його виконати.

Вони ж не винні, що доля не звела їх раніше. І нарешті, приблизно через рік, почуття до прекрасної, поступливої, люблячої всім серцем Марині пересилили обов’язок перед невдалим шлюбом.

Андрій залишив сім’ю, адже його Ольга, хоч і простенька–домогосподарка, але ж теж переживає.

Та сваритися вона не вміє, ходить по хаті із заплаканими очима, ховаючи їх від нього та від дочки.

На Різдво Андрій втік з–за сімейного столу до Марини.

Дружині він сказав, що другу потрібна термінова допомога.

Андрій прийшов додому дуже пізно. Він тихо відкрив двері своїм ключем і зайшов у коридор.

– Ольга і донька вже точно сплять, – подумав він, як раптом помітив, що на кухні горить світло.
Андрій здивовано пішов вперед і несподівано зачепив щось в темряві.

Він увімкнув світло і ахнув! На підлозі стояли дві зібрані валізи з його речами.

Він швидко зайшов на кухню і оторопів. За столом, заплакана, сиділа його дружина… Вона глянула на нього і відвернулась до вікна.

– Я все знаю… – тільки й сказала Ольга.

Так Андрій пішов від дружини…

Нарешті здійснилася мрія Марини, тепер її кохання було поруч, під боком, не треба було думати: прийде–не прийде, ховатися і плакати ночами від самотності.

Яке це щастя! Усі оточуючі помітили, як дівчина розквітла.

Залишилося питання з його розлученням вирішити, але це вже таке!

Ось тільки це їхнє безхмарне щастя тривало недовго…

Виявилось, що Андрій любить ідеальний порядок. Усі речі мають лежати на певних місцях. Сорочки та штани треба було відгладжувати якимось особливим способом, яким прасувала його дружина.

А на кухні Марині взагалі робити нема чого: так готувати, як вона, тільки продукти перекладати!

Тепер настала черга Марини ховати від нього почервонілі від сліз очі.

Вона, прийшовши додому після напруженого трудового дня, мала ще встигнути масу домашньої роботи переробити.

Втомлювалася так, що на відвідування театрів та виставок часу та сил не залишалося.

Вона відчувала, що її засмоктує побутова рутина.

Через два місяці спільного життя вона зрозуміла, що почувається тією домашньою, про яку Андрій з такою зневагою говорив.
Треба було щось міняти! Вона вже з сумом згадувала той чудовий час, коли він був таким бажаним гостем у її домі!

А зараз Андрій ходив похмурий, занурений у свої важкі думи. Він сумував за дочкою, та, швидше за все, і за своєю дружиною, яка так добре забезпечувала його. Не рівня Марині!

В одну із субот за сніданком вона сама запропонувала Андрію відвідати дочку та провести з нею усі вихідні.

Він одразу підбадьорився, швидко зібрався і пішов, нічого їй не сказавши про своє повернення.

І ось вона стоїть біля вікна… Скоро північ. Завтра понеділок.

Марина вдивляється в поодиноких перехожих за вікном, намагаючись розгледіти знайомий силует. Але даремно…

Дивно, але чомусь поганих почуттів не було, навіть навпаки, настало якесь полегшення.

Вона міркувала, чому так сталося? Адже все склалося, як вона хотіла, знайшла чоловіка своєї мрії, а щастя не знайшла.

Невже їх так побут розʼєднав? Чи на чужому нещасті щастя не збудуєш?

Марина відійшла від вікна і попрямувала до кімнати по його валізу.

Завтра вона знову стане вільною від прибирання, приготування, прання та прасування його сорочок!

Яке щастя! Навіть не віриться…

КІНЕЦЬ.