Олена прийшла додому пізно. Вона роззулася в коридорі й пішла у ванну помити руки.

– Доню, нарешті ти вдома! – почувся з кухні голос її матері Марії Петрівни. – Ходи вечеряти, ми з батьком тебе вже чекаємо!

Олена мовчки зайшла на кухню й похмура сіла за стіл.

Марія Петрівна підсунула їй тарілку супу з фрикадельками, але та навіть не глянула на нього.

– Доню, що трапилось?! – захвилювалася мати.

– Я не знаю, що можна подарувати моєму Сергію на день народження… – пробурмотіла Олена.

–Я знаю точно, що йому треба! – несподівано аж вигукнув батько.

Всі здивовано обернулись до чоловіка.

– І що ж? – Олена недовірливо подивилася на тата.

– Пляшечку біленької!

– Ну, тату! – невдоволено вигукнула дочка. – Я так і знала, що ти таке скажеш.

– Зрозуміло, що знала, – хмикнув батько. — Тому що ти й сама знаєш, що твій Сергійко хіба що добряче коли погульбанить, то зробить тобі пропозицію. Хоча б так.

– Ну, тату!

– Не таткай! Скільки можна нам з матір’ю цього дня чекати? Два роки ходите, ходите під ручку, і все без толку.

– А вам хочеться швидше мене позбутися? – дочка похмуро дивилася на батька.

– Та вже хотілося б.

– Мамо, що таке тато каже?

– Та жартує він, Олено, жартує, – засміялася мама. – А Сергій… Щоб довго не думати, ти подаруй йому теплий яскравий светр.

– Ага, – засміявся батько. – Найяскравіший. А ще краще – панталони.

– Тату, припини так говорити про Сергія! – роздмухуючи щоки, вимовила дочка. – Він цього не заслужив!

– Ну, звичайно, не заслужив, – закивав батько. – Одягається не зрозуміло як, стрижка теж, волосся довге. Слухай, а може, він переплутав?

– Що переплутав? – не зрозуміла дочка.

– Може, він тебе з кимось переплутав? Може він сприймає тебе не як майбутню дружину, а просто як подружку?

– Тату, якщо ти ще раз скажеш таке… – почала говорити дочка, але батько її зупинив:

– Все, все, жартую. Подаруй йому електробритву і не переживай так.

– Чому? – розгубилася Олена.

– А що, гарна ідея! – зраділа і мама. – Електробритва – гарний подарунок для нареченого.

– Так? – дочка недовірливо подивилася на маму і замислилась. – Тільки я не пам’ятаю, чи росте в Сергія борода, чи ні…

– Ось… – усміхнувся батько. – Дожилися… Майбутня дружина не знає, є у її майбутнього чоловіка щетина, чи ні. Ви що, з ним ще жодного разу не цілувалися?

– Ну, тату, – відчайдушно вигукнула Олена. – Ну, що у тебе за запитання?

– А що? Нормальні в мене питання, – знизав плечима батько. — Пам’ятаєш, як я цілував тебе, коли ти була зовсім маленька? Як ти дзвінко кричала: – Тату, ти колючий. Коли твій Сергійко цілує тебе, ти так не кричиш?

– Ні, – нервово відповіла дочка. – Не кричу.

– Стривай! Придумав! А подаруй–но ти йому спінінг!

– Що? – дочка навіть скривилася від такої пропозиції.

– А то! – вигукнув урочисто батько. – Справжній мужик повинен мати спінінг. Навіть якщо він і не рибалка, у нього обов’язково має бути спінінг.

– Як це? Якщо він не рибалка – навіщо йому цей твій спінінг?

– Свій спінінг я ніколи нікому в житті не віддам. Чоловік – він завжди потенційний здобувач. І в запасі у нього має бути інструмент для здобування харчування. А ти подаруєш йому спінінг, і одразу побачиш, хто він такий насправді.

Якщо зрадіє подарунку, – тут батько невдоволено зітхнув. – Можна його почекати. А якщо ні, кидай ти його, Оленко, і виходь заміж за сусіда Віктора. Що з третього поверху. Він давно вже в твій бік дивиться.

– Ну, тату, ну годі, – благала дочка. – Ну, що у тебе за жарти такі? Ми ж про серйозні речі говоримо.

– Я все, мовчу, – сказав батько. – Але мою пораду добре запам’ятай.

Батько й справді замовк, і до кінця вечері не промовив більше жодного слова.

Наступного ранку Олена пішла в магазин і купила дорогий спінінг, а ось з дня народження свого Сергія вона повернулася темнішою за хмару.

– Ну і як минув день народження? – поцікавилися батьки.

– Ніяк… – коротко відповіла дочка і закрилася у своїй кімнаті…

…А через кілька місяців вона батькам раптом заявила:

– Мамо, тату, завтра до нас прийде мій наречений, проситиме у вас моєї руки.

– Невже, все–таки, Сергій?! – здивовано вигукнула мати.

– Ні… – донька подивилася на батька й посміхнулася. – Наш сусід Віктор…

КІНЕЦЬ.