Інна не чула шереху коліс каталки по лінолеуму лікарняного коридору та квапливого тупоту ніг.

Її голова злегка погойдувалася з боку в бік в такт руху. Вона не бачила чергування яскравих ламп денного світла над собою, не чула крику Бориса:

– Інна! Інна!

Не бачила, як лікар заступив йому дорогу.

– Вам туди не можна. Чекайте тут.

Борис сів на скріплені між собою стільці біля дверей палати, сперся ліктями на розставлені коліна і сховав обличчя в долонях.

Нічого вона не бачила. Вона летіла в стрімкому світловому потоці і хотіла лише одного, щоб політ припинився і настав спокій…

…Вона грала в короткій жартівливій сценці на студентському вечорі. Грала студентку, яка прийшла на іспит не підготовленою та намагалася викрутитися зі становища.

Зал сміявся і бурхливо аплодував. Потім були танці і Борис запросив її.

– Ти так чудово грала, як справжня актриса, – сказав Борис цілком щиро, захоплено дивлячись на Інну.

– Та я взагалі не мала грати. Віка в останній момент злякалася і втекла. Я так хвилювалася, що слова забула, на ходу щось вигадувала. Мене аж трясло, – очі Інни все ще сяяли від збудження та хвилювання.

– Я нічого такого не помітив. Ти грала цілком впевнено та гладко. Було весело. Ти обрала не ту професію.

Після танців він провів її до гуртожитку і ніяково поцілував у щоку. Сам Борис жив із батьками. Вони почали зустрічатися, а через місяць зняли маленьку кімнату у самотньої бабусі неподалік інституту.

Борис витримав нелегку сварку зі своїми батьками. Зрештою вони поступилися і погодилися допомагати закоханим.

Бабуся за стінкою погано чула, але вони про всяк випадок вмикала музику голосніше. Інна згадувала той період, як найщасливіший у житті.

– Я люблю тебе, – шепотів Борис, лежачи поряд з Інною і важко дихаючи.

– Ні, я люблю тебе сильніше, – відповіла Інна, притулившись щокою до нього.

– Не може бути! А я тебе ще сильніше…

Вони із задоволенням грали у цю гру. Потім мріяли, що через рік закінчать інститут, підуть працювати, куплять велику квартиру і в них народяться діти – хлопчик та дівчинка.

– Ні, спочатку дівчинка, а потім хлопчик, – уточнювала Інна.

– А потім ще один хлопчик, – додав Борис, цілуючи кохану.

Їм здавалося, що так, як вони кохають одне одного, ніколи ніхто не кохав.

Їх щастю заздрили однокурсники, а викладачі поблажливо посміхалися, шкодуючи про молодість, що вже пішла.

Після закінчення інституту Борис та Інна два роки попрацювали, а потім перейшли до клініки, яку очолював друг батька Бориса. Ще через два роки той відкрив другу клініку та зробив Бориса її завідувачем.

Заробляли добре. Батьки допомогли сплатити левову частку вартості квартири. Як і планували, Інна народила спочатку доньку, а через три роки, не виходячи з їхньої декретної відпустки, сина.

Батьки часто забирали дітей до себе на вихідні, надавши Інні з Борисом можливість виспатися та побути наодинці. Благополучна, симпатична та щаслива родина. Чого ще бажати?

Коли син підріс, Інна вирішила вийти працювати. Втомилася сидіти вдома та боялася забути навички професії.

– Навіщо? Я добре заробляю. Сиди вдома, виховуй дітей, – раптом почав протестувати Борис. – Давай ще народимо сина. Впораємося. Батьки від онуків щасливі. Вони ще в силі, щоб допомогти з третою дитиною.

Але цього разу Інна ніяк не могла завагітніти. Вона вважала, що проблема в ній і дуже переживала, ходила по лікарях, які не знаходили жодних проблем.

– Не переживай. Якби в нас взагалі не було дітей, то я зрозумів би тебе. Але ж у нас уже двоє. І яких! Не бачу причин хвилюватись. Заспокойся і живи, – упевнено переконував Інну Борис.

І вона заспокоїлася, але знову почала проситись на роботу.

– Не ображайся, але я не візьму тебе до своєї клініки, – несподівано сказав Борис. – По–перше, це недобре, що чоловік та дружина працюють разом. А по–друге, ти сім років не працювала, втратила свою кваліфікацію та навички. Тебе в жодну клініку не візьмуть.

І почалися у благополучній для всіх родині сварки. Інна займалася дітьми, господарством. Але коли дітей забирали до себе батьки Бориса, вона лізла на стіну від туги та купи вільного часу.

Якось випила ігристого, щоб підняти собі настрій. Стало справді легше, тривоги пішли. Вона заснула на дивані, не дочекавшись чоловіка з роботи. А коли прокинулася вранці, то зрозуміла, що він так і не приходив додому…

Борис відповів аж на третій дзвінок.

– Ти не прийшов ночувати… – почала Інна.

– Я приходив, але ти спала і не помітила цього. А перед тим гульбанила.

У його голосі вона почула невдоволення і, як їй здалося, гидливість.

– Я випила лише келих. А що мені робити? Ти не пускаєш мене на роботу, дітей забрали твої батьки.

– Зараз подзвоню їм, щоб привезли дітей. Все, мені треба працювати, – не дослухавши, сказав Борис і поклав слухавку.

Інна кинула телефон і дивилася, як він з тріском розлітається на шматки…

Коли це все почалося? Адже було все добре, просто ідеально. Коли їхні стосунки дали тріщину, життя розсипалося, як телефон?

Вона ходила квартирою, перекладаючи речі з місця на місце. Дуже хотілося ігристого, але не можна. Зараз батьки привезуть Оксанку й Максима. Ніхто не повинен бачити її веселою, тим паче батьки. Але час минав, стемніло, телефон розбитий – не подзвонити. Інна знову взяла ігристого і заснула на дивані у вітальні.

Вона почула, як прийшов Борис і вийшла до нього. Її вразив його випещений вигляд. Він явно не був втомлений. На його тлі сама вона виглядала пом’ятою та розпатланою.

– Ти гарно виглядаєш. Не схоже, що працював дві доби або спав на кушетці у кабінеті. І сорочка свіжа. Я не пам’ятаю таку, – сказала Інна, спостерігаючи за реакцією Бориса.

Борис раптом відвернувся і закрив руками обличчя.

Інна запитала:

– Ти мені зраджуєш? Як я одразу не здогадалася. Тож ти не дозволяв мені вийти на роботу? Щоб нічого не помітила, не знала, не бачила? – запитала вона.

– Не говори дурниць. Ти знову гульбанила?

– Я взяла келих ігристого, а ти мені вже таке говориш… – Інна розпалювалася все більше.

Слово за слово, почалася сварка. Коли Борис зізнався, що в нього є жінка, що йти додому не хочеться, не хочеться бачити її, Інна не витримала і відштовхнула його. У відповідь він зробив те саме.

Інна навіть не зрозуміла, що сталося…

Він зробив таке?! Адже раніше він був таким ніжним. Вона згадала, як вони спали в крихітній кімнатці, увімкнувши музику, як сперечалися, хто сильніше з них любить, мріяли про будинок і дітей. Все це є, а кохання раптом зникло, ніби вирішило, що з них достатньо матеріального благополуччя.

Інна зірвала обручку з пальця, підбігла до вікна, відчинила і викинула її на вулицю, в темряву ночі. Чекала, що Борис зробить так само. Погляд її зупинився на його руці. Інна тільки зараз помітила, що на пальці Бориса немає обручки.

– Ти… – вона запнулася. – Ти… – вона не могла вимовити жодного слова.

– Я втомився від тебе. Подивися на себе. На кого ти схожа? Тобі дітей довірити не можна!

Вона не могла вимовити жодного слова, не могла зробити хоч маленького вдиху, тільки як риба відкривала рота. Раптом кімната нахилилася разом із Борисом, і настала темрява…

…Інна прийшла до тями. Ще не розплющуючи очей, вона зрозуміла, що знаходиться не вдома. А де? Запахи були інші, не домашні, але напрочуд знайомі. Щось пищало і шипіло поряд.

Інна спробувала розплющити очі. Пищати стало частіше.

– Я знову не зачинила дверцята холодильника, – майнула в голові думка. – Продукти зіпсуються, не буде чим годувати дітей. Діти!

Вона розплющила очі, але відразу ж заплющила їх від нестерпного світла і болю в голові.

– Прокинулася, нарешті. Інна! Ти чуєш мене? – звідкись здалеку долинув до неї голос Бориса.

– Борис, – хотіла сказати Інна, але губи злиплися, вона не змогла їх розліпити.

Над нею нависло злякане і водночас радісне обличчя Бориса.

– Ти в лікарні. Тобі стало недобре. Ми тебе ледь не втратили, – відповів він на її здивований погляд.

Інна підняла очі і побачила над собою ідеально білу стелю.

– А на що я чекала? Небо? Я ж не на тому світі.

– Все добре, все минулося, – він стиснув її руку, і тут вона знов поринула у темряву.

Коли вона знову прийшла до тями, то відчула, що дихати важко.

– Борисе, – ледве чутно прошепотіла вона і не впізнала свого голосу.

– Я тут, поряд, – сказав Борис і стиснув її руку.

І тут Інна все згадала: телефон, що розлетівся на шматки, сварку, як вона викинула своє обручку у вікно, як Борис… А потім кімната хитнулася і зникла…

– Каблучка… – прошепотіла вона.

– Яка каблучка? – Борис нахилився ближче до неї.

– Каблучка…

– Ти викинула її у вікно. Навряд чи знайдемо тепер. Не хвилюйся, я куплю тобі нову, – легко сказав він.

– Твоя обручка.

– Моя? – здивувався Борис, як їй здалося, щиро. – Ось ця? – він підняв руку. На безіменному пальці блиснула золота смужка.

– Все досить. Вона ще слабка. Ідіть, – сказав чийсь чужий голос.

З кожним днем ​​вона міцніла і багато думала. Зі спогадів, як із пазлів, вона складала в єдину картину все своє життя. Через тиждень Борис привіз її додому, у їхню велику квартиру.

– Матуся! Матуся повернулася!

Діти кинулися до неї, обійняли. Вона притискала їх до себе, радіючи, що вони її пам’ятають. Їй здавалося, що її не було вдома цілу вічність.

Потім вони сиділи на кухні і обідали. Інна ледь торкнулася їжі, дивилася на дітей, Бориса.

– А хто приготував? – раптом запитала вона.

– Мама. Вранці привезла дітей та приготувала. Втомилася? Діти, біжіть до себе. Мамі треба відпочити, – сказав вимогливо Борис, і діти, неохоче, вийшли з–за столу.

Вони сиділи навпроти один одного і мовчали. Інна думала, як вони житимуть далі, чи зможуть. Вона розуміла, що квартиру купив чоловік та його батьки, що вона не має роботи, і можливо, вона вже ніколи не зможе працювати.

Навряд чи їй віддадуть дітей. Вона залежала від Бориса. Він диктуватиме свої умови. Чи зможе вона примиритися з цим? Чи зможе піти, залишивши тут все, разом із мріями та щасливим минулим? Ні. Поки ні.

Чи буде чоловік і надалі зраджувати їй? Чи шкодує про сварку? Чи можна все виправити чи краще все зруйнувати і почати з чистого листка? Який вибір зробить кожен із них?

Вона дивилася на Бориса і згадувала, як він казав, що любить сильніше, аніж вона. А сама вона так само сильно любить його? Ні. Але кохання все ж таки теплилося всередині неї. Дати йому шанс розгорітися із новою силою? Чи це можливо, і чи потрібно…

– Я дуже злякався, – сказав Борис. – Я винен. Вибач.
Він помовчав, сподіваючись, що вона щось скаже.

– Я подумав, – продовжив він. – Що коли ти прийдеш до тями остаточно, я візьму тебе на роботу. Від нас пішла одна лікарка. Спочатку попрацюєш помічницею, щоб все згадати. Згодна?

Борис із надією подивився на Інну.

Вони сиділи навпроти один одного і думали про одне – чи можна врятувати кохання? І кожен чекав від іншого кроку назустріч.

Але Інна не могла пробачити його. Це було занадто… Зраджувати з іншою, ця сварка…

Через пів року вона таки пішла від нього. Тобто пішов він, залишивши її з дітьми у великій квартирі.

Інна вважає що вчинила правильно. І зараз в неї вже зароджуються нові стосунки…

КІНЕЦЬ.