Ярослав з Лідією жили разом майже шість років. Уже в них і донечці чотири нещодавно виповнилося. Подружжя збирало кошти на власне житло. Та грошей бракувало. Жили у Лідиної мами, бо в неї квартира більша, ніж у батьків Ярослава.

Чоловік працював на двох роботах, щоб мати змогу швидше придбати омріяний будиночок. А Ліду подруга кликала за кордон на заробітки. Ярослав не хотів пускати дружину, однак вона вмовила. Зібрала речі та гайнула до Польщі на шість місяців, адже їй там вже роботу знайшли.

Ярослав ледве встигав з усім справлятися. І Лізу до садочка відправити, і працювати, і опікати маленьку доньку. Добре, що хоч теща хатніми справами займалася та їсти готувала зятю та онучці.

Через півроку приїхала Ліда. Тільки якась сама не своя вона була. Ярослава сторониться, до Лізи байдужою стала. Завжди у неї настрій поганий, холодна в почуттях. Нічого не міг зрозуміти чоловік. Ну як так? Не бачилися скільки часу – а дружині не радісно від того, що нарешті до сім’ї повернулася. А далі ще гірше. Постійно гнівалася Ліда, чимось незадоволена була.

Одного разу повернувся Ярослав додому з донькою, а Ліди немає. Порожня її шафа, речі та валізи теж зникли. А ввечері прийшло повідомлення від дружини з таким текстом: “Вибач, та я не можу бути з вами. Я покохала іншого чоловіка. Познайомилася з ним у Польщі. Повертаюся до нього туди”

Ярослав місця собі не знаходив. Як вона могла покинути його та маленьку доньку? Як забула про спільну мрію – придбати житло? Шокованою від такого вчинку доньки була і мама Ліди.

Через деякий чоловік оговтався від зради дружини та почав жити для себе та Лізоньки у квартирі тещі. Та згодом мама Ліди попросила його з’їхати, забравши онучку. Її старша донька теж розлучилася і перебиралася до мами.

Ярослав не знав, що йому робити? Куди йти? Як жити? Квартира його батьків була однокімнатною. Місця на трьох не вистачало. Та виходу не було. Мама ще й зраділа, що син з онукою тепер житиме з нею. Поселила їх кімнаті, сама ж спала на кухні.

Час швидко летів. Ліза пішла до першого класу. Виховували дівчинку лише тато і бабуся. Швидко подорослішала. Незчувся Ярослав, як донька вже й школу закінчила та вступила до університету.

Ярослав за цей час встиг назбирати кошти на квартиру для Лізи. В той час померла мама чоловіка. Тож він уже жив сам у її житлі. А донька мешкала у своїй новій квартирі, що батько придбав. Від мами не було ні слуху, ні духу. Вона жодного разу не зателефонувала, нічим не допомагала Лізі.

Якось навідалася до них бабуся – мама Ліди. Вона прийшла попросити вибачення за те, що колись вигнала зятя з онучкою. Все до неї бумерангом повернулося – тепер її донька збирається її віддати до притулку, бо вона стала тягарем.

Ярослав відповів, що давно вибачив і ні на кого образи не тримає.

Якось Ліза запитала тата, чому він так і не одружився. А Ярослав відповів: “Бо для мене лише ти – сенс мого життя!”

Минуло ще кілька років. Ліза влаштувалася на пристойну роботу. Привела до батька свого нареченого Павла, щоб познайомити. Ярославу молодий чоловік сподобався і він благословив дітей.

…На весілля прийшла жінка з букетом квітів. Ярослав відразу впізнав її, хоч і постаріла вона. Це була Ліда. Та чоловік не став перешкодшати зустрічі матері та доньки. Ліза давно доросла, тож має право сама вирішувати.

– Лізонько… Вибач, доню, що покинула вас тоді…- прошепотіла Ліда.

– Я не тримаю зла… І вибачила давно… Але у мене є лише тато. Тож і ти мені вибач. З іншими родичами я спілкуватися не збираюся… – промовила Ліза.

Ярослав радів у душі, що виховав таку доньку.

КІНЕЦЬ.