З Іваном у шлюбі ми разом живемо вже 16 років, і думаю, що на цьому треба ставити крапку, не бачу вже щасливого майбутнього я для нашої сім’ї. Жаль, звісно, що так склался, адже так добре все починалося.

А в усьому, що заразу нас відбувається я виную лише себе одну. Сама нерозумно вчинила 10 років тому, пробачити себе за це ніяк не можу і все. Але хочу повідати все по порядку.

Спочатку у нас було щире кохання, яке мій Іван майже вимолив у мене, адже мій чоловік гарно доглядав за мною у молоді роки, на крок навіть не відходив: я була досить серйозною дівчиною, в голові було лише навчання в інституті, а тут Іван ходить за мною по п’ятах, букетики носить, солодощами завжди пригощав, був уважний до мене.

Мені всі подруги говорили, щоб я на нього увагу звернула, шкода хлопця, хороший та чемний Іван тоді був. Тим більше він з досить таки багатої сім’ї, в 27 років вже на своєму автомобілі їздив, у цьому йому заздрили усі. І я дійсно тоді якось звернула на нього свою увагу, наче він по-новому відкрився для мене.

Весілля, правду кажучи, у нас була гарне, батьки чоловіка дуже для цього постаралися, про таке свято я навіть і не мріла. Батька у мене немає, мама працювала звичайною кухаркою в заводській їдальні. Багато вона мені не могла допомогти і це зрозуміло.

Всі гості на на весіллі захоплювалися, що ми найкрасивіша пара, що будемо жити щасливо, що майбутнє у нас квітуче, бо у якийсь бік ніхто з нас не подивиться.

І щиро кажучи, на момент весілля я була щиро закохана у свого чоловіка, вважала себе найщасливішою жінкою на світі і перспективи у нас вимальовувалися гарні також.

Окрема подяка батькам Івана, бо житлом вони нас теж забезпечили. Спочатку пожили трохи для себе, а потім у нас народилася наша чарівна донечка.

Зміни у нашому сімейному житті стали відбуватися, коли я сиділа в декреті з дворічною донькою. Ситуація досить таки стандартна: чоловік став затримуватися з роботи або з друзями десь сидів. Тільки подруга мені почала натякати на те, що я помиляюся, у чоловіка є інша.

Я стала перевіряти телефон чоловіка, але нічого там не знайшла. А потім у мого Івана якраз була зустріч однокласників в ресторані, і він уночі додому не приїхав, телефон був вимкнений. Стала рано вранці шукати його, сусідку попросила за донькою доглянути, приїхала до його найкращого другова-однокласника, хотіла подзвонити, але двері були відчинені.

Коли я зайшла, то там усі ще спали після відпочинку, я тихенько сфотографувала свого чоловіка з якоюсь пані і пішла додому, все мені було зрозуміло тоді і без слів чи пояснень якихось. Ніхто нічого не помітив.

Чоловік приїхав додому до обіду, втомлений і винуватий, мовляв – вибач мене, після ресторану поїхали з хлопцями до друга, а батарея в телефоні сіла, попередити не зміг. А я йому і показала всі ті фото, які зробила, коли побачила його з нею разом.

Як потім виявилося, що так воно і було: поїхали вони усі до цього друга, тільки не суто чоловічою компанією. Іван мене щиро благав пробачити його, казав, що це все зовсім не серйозно, нічого для нього не значить, просто зустріч пуста, яка забудеться і ніколи більше не повториться.

Довго я не могла пробачити і збиралася на розлучення подати. Іван довго просив у мене вибачення, а потім до нього приєдналися ще і самі його батьки, теж мене вмовляли не руйнувати сім’ю, хоча самі звинувачували в усьому свого сина і були на моїй стороні.

Моя мама спочатку сердилася на зятя, але потім попросила забути це все – ну всяке в житті буває: сам Іван зрозумів, що накоїв недобре, а тепер кається в усьому.

Я погодилася пробачити, але за однієї умови: ми переїдемо з нашого районного центру в обласне місто. Там буде зміна обстановки, можливостей для роботи багато, і, можливо, я все зможу забути. Іван зі своїми батьками дуже для того постаралися, але протягом трьох місяців ми вже переїхали в інше місто в двокімнатну квартиру.

Здавалося б – на цьому можна було заспокоїтися, чоловік став зразковим сім’янином. 10 років ні натяку на якісь походеньки не було, все чудово.

Але не так давно я зайшла в центральний супермаркет нашого міста: там вибір більший, ніж в тому, що поруч з нами. Дивлюся – між прилавками мій чоловік тупцює. Зупинився біля відділу з солодощами, вибирає щось, та ще й не один – з якоюсь жінкою. Набрали пакет всього-всього, розрахувалися, кудись йдуть. Я швиденько за ними.

На вулиці він купує вже їй великий букет квітів. Я не хотіла мовчати, підійшла ближче і привіталася. Чоловік здивувався, а ця жінка лише посміхнулася, зрозумівши в чому справа і хто я така. Так це ж та сама жінка, з якою я фотографувала свого чоловіка. Я назавжди запам’ятала її обличчя. Після недовгої паузи я побігла додому.

Думаєте, мій чоловік побіг за мною слідом, щоб мені сказати хоч слово чи розрадити мене? Як би не так. Ні, він навіть не покликав мене. Прийшов пізно ввечері, став щось там говорити, виправдовуватися, вигадувати, мовляв, випадково зустрілися з однокласницею, почуттів уже немає, просто хотіли посидіти, юність згадати.

Я попросила Івана піти і він пішов. Ага – як же, випадково! Але зараз я не його звинувачую, а себе – як я могла 10 років тому пробачити його? Невже після такого людина може змінитися? Адже будь я тоді рішучішою, моя доля би була іншою.

А зараз мені вже за 40 років, кому я вже потрібна в такому немолодому віці? Мені дуже прикро від всього цього, але це тільки моя вина. Чи люблю я ще свого чоловіка? Не знаю, швидше за все, мені доньку шкода. Але на розлучення я все ж обов’язково подам. Просто не зможу більше бути поряд з цією людиною. Чи правильно я чиню, руйнуючи нашу сім’ю? Адже, хоч Іван і мав собі іншу, він мене не кидав, від мене не йшов? Що мені робити, адже зараз такий важкий час, щоб не шкодувати потім?

Джерело