– Людо, пробач. Не знаю, як так трапилося. Але я не можу покинути її ваrітною. Я кохаю тебе, і ти це сама знаєш. От тільки Дарії ніде жити. Нехай до полоrів побуде в нас, а потім я знайду їй жuтло.

Мене звати Люда, мені сорок чотири роки. З моїм чоловіком Петром ми шлюбі вже двадцять шість років. У нас є доросла донька Валерія, якій двадцять років. Вона вже рік живе окремо.

Ще недавно я вважала себе найщасливішою жінкою у світі. У мене було все: власний будинок, автомобіль, люблячий чоловік, донька. А чого ще треба жінці для спокою та гармонії?

З Петром ми жили дуже добре. Ми ніколи не сварилися, завжди з пів слова розуміли одне одного.

Чоловік мій справді був ввічливий та уважний до мене. Ми мали все необхідне для життя. Грошей нам теж вистачало. Ми жили та раділи життю. Я працюю вчителькою. Ще змалечку мріяла навчати дітей, і ось вже сімнадцять років я працюю у школі. Чоловік мій має свою невеличку фірму по ремонтних роботах. Через це його часто немає вдома.

Але в один момент наша сімейна ідилія зруйнувалася. Моє життя просто перевернулося. Того дня в нас чоловіком була річниця весілля, тож я вирішила зробити йому приємно та приготувала святкову вечерю. Прибрала в хаті, одягла красиве плаття і стала чекати Петра з роботи.

А потім почула дзвінок у двері. Дуже здивувалася, хто б це міг бути, адже чоловік мав ключі від квартири, а більше нікого я не чекала. Я відчинила та побачила перед собою Петра. По виразу його обличчя зрозуміла, що щось не те. Він перелякано дивився на мене, ніби хотів про щось поговорити.

– Людо, нам потрібно поговорити…

Позаду нього стояла якась молода дівчина з животом. Я спочатку подумала, що це хтось із рідні Петра. Краще б так і було. Але…Петро завів її на кухню, а мене покликав на розмову. Тоді він почав говорити.

– Людо, пробач. Не знаю, як так трапилося. Три місяці тому ми з колегами святкували день народження в кафе. Там я і познайомився з Дарією. Ми були разом всього одну ніч. Повір. Але я не можу покинути її вагітною. Я кохаю тебе, і ти це сама знаєш. От тільки Дарії ніде жити. Нехай до пологів побуде в нас, а потім я знайду їй житло. Обіцяю. Не залишай мене.

Я навіть не знала, що сказати, і просто вийшла з кімнати.

Ну ще б! Вона так наївно дивиться йому в очі. Закохана…Не суперечить чоловікові. Чого не скажеш про мене. Вона зовсім трохи старша від нашої доньки. Їй 25. Сором. Вся така мила та наївна, що мені аж бридко. А з іншого боку мені її шкода.

Дивлюся на її живіт і хочу щосили кричати. Боляче та неприємно. Хочеться кинутися на неї та повиривати їй все волосся. Вже два тижні ми живемо всі разом. Щастя, що дочка живе окремо та поки що і гадки не має про все, що трапилося останнім часом.

До тої дівчини чоловік ставиться байдуже, а за мною всюди ходить. Ми спимо з ним на окремих ліжках. Для Дарії виділили кімнату.

Спочатку я кричала та плакала. Моєму роздратуванню не було меж. Я й досі не можу звикнути до цієї думки. Як тепер бути? Я люблю Петра та бачу, що й він до мене не байдужий.

Вагітність в Дарії проходить нелегко. Як тільки народиться дитина, чоловік хоче орендувати для неї та тієї дівчини окреме житло. Буде фінансово їх забезпечувати. Від дитини Петро не відмовляється та хоче записати її на себе. Але жити він хоче зі мною. З того часу моє життя перетворилося на пекло. Не знаю, скільки ще так зможу жити.

Я дуже втомилася. Хочу втекти від цього та забути про все, як страшний сон. Я, мабуть, ніколи не змирюся з цією думкою. Що ж тепер робити?

КІНЕЦЬ.