Так вийшло в моєму житті, що 11 років тому я зробила найбільшу помилку, на жаль, про яку дуже зараз шкодую та шкодуватиму до останнього дня.

Я залишила свого сина. Точніше віддала його на виховання своїй рідній мамі. Тепер я хочу налагодити з ним відносини усіма силами, виправити свою найсерйознішу помилку, яку вчинила в молодості, але він не йде на контакт зі мною, віддаляється від мене ще більше.

Минули роки, я подорослішала і зрозуміла, що вчинила дуже погано, я хочу виправити все, усе роблю для цього.

Я не знаю, як мені бути в цій ситуації, як виправити помилку минулих років, коли я була ще зовсім молодою.

Я чудово розумію, звичайно, що сама винна в усьому, добре розумію все. Але я була дуже молодою і нерозумною у ті роки.

Я дізналася, що чекаю дитину, коли була ще юною.

Тоді я відразу прийшла до своєї мами і все розповіла їй. Я попросила допомогти мені, бо не знала що робити, мені тоді було не до дитини зовсім.

Мама моя сказала, що в усьому допоможе мені, аби я не хвилювалася, підтримає мене, бо я її дитина. Вона сподівалася, що коли я візьму малюка на руки, то стану для нього справжньою відповідальною мамою. Але у мене були свої плани на життя, у мене ще буо багато мрій і сподівань на своє майбутнє.

Я вступила навчатися до інституту. Тому виписавшись з дитям додому, я передала дитину мамі і поїхала в гуртожиток жити своїм життям, мріяла, що в мене все найкраще ще попереду, я влаштую своє особисте життя і стану щасливою жінкою, щоб потім дати гарне майбутнє і своїй родині.

Для мене життя пливло своєю чергою і якщо чесно я навіть не згадувала про сина, мала багато проблем та турбот, які ніхто крім мене вирішити не міг.

Мама часто надсилала мені мого сина фотографії. Вона назвала його Дмитриком. Ну, назвала так і назвала, мені було все одно.

Час минав, згодом я закінчила інститут, але влаштуватися працювати за професією відразу мені не вдалося. І тоді я пішла працювати секретарем на невеличку зарплату. Потім я зустріла чоловіка і вийшла заміж. Ми з чоловіком хотіли дітей, але не склалося, на жаль. Минуло багато років, але нічого не змінилося.

Чоловік, в один день, просто залишив мене і пішов жити до іншої жінки, яка народила йому сина, про якого він так мріяв, вже через рік.

Я продовжувала працювати і з часом згадала, що у мене ж є дитина – син Дмитрик, я зрозуміла, що не самотня ще на цьому білому світі. Хвиля неописаного смутку прийшла до мене. Наче прозріння до мене прийшло. Ось тоді я і вирішила зустрітися з ним.

Я жила на той час в іншому місті і без запрошення приїхала до мами додому. Дмитро в той день був у школі. Моя мама була здивована моїм приїздом, адже я приїжджала дуже рідко, а ту раптом з’явилася без попередження. Я привезла велику іграшкову машинку на пульті своєму синові.

Коли мій хлопчик прийшов додому, я не знала, що казати. Я просто сказала, що я його мама і подарувала йому машину. Але Дмитрик відповів, що у нього немає мами і він вже великий для таких іграшок. А потім просто пішов до себе в кімнату і навіть обідати відмовився, жодного разу звідти не вийшов.

Тільки потім я зрозуміла, яку помилку зробила свого часу, будучи ще зовсім молодою сама. Я дуже щиро просила свою маму допомогти мені налагодити відносини зі своїм сином, своєю найдорожчою людиною.

Мама вислухала мене, а потім лише похитала головою і сказала, що нічого у мене не вийде, що я втратила дуже багато років в житті свого сина, дуже пізно згадала про найріднішу людину.

Мама мені розповідала, що був час, коли мій синочок дуже хотів спілкуватися зі мною, а зараз він ображений на мене і звик, що мене немає в його житті. Я поїхала додому без нічого.

Всю дорогу додому я проплакала дивлячись у вікно маршрутки. Ну як я могла проміняти сина на ось таке життя без цінностей, без свого щастя.

На що? У мене немає нічого ж. Робота така собі, живу сама. У мене нічого немає в цьому житті. Тільки син Дмитрик, якого я ще зовсім крихітним дитятком залишила його бабусі і який знати мене не хоче зовсім зараз.

Зараз моєму хлопчикові 11 років, він уже дорослий і розумний, як для свого віку, він горнеться до своєї бабусі, неймовірно цінує і поважає її. Я аж заздрю, щиро кажучи, скільки тепла мій син віддає моїй мамі, якими рідними очима дивиться на неї. А це щастя могла б відчувати я сама.

Чи зможе Дмитро пробачити мене і прийняти як свою маму, чи не варто витрачати час чи не засмучувати дитину своєю присутністю та не приходити більше до нього, не розмовляти з ним? Що робити, я вже не знаю. Зараз мій син потрібен мені, як ніколи в житті. Я більше ніколи його не хочу залишати.

Фото ілюстративне.

Джерело