Свого сина Анатолія я виховувала сама багато років, чоловік мене залишив вже давно, ще коли син мій був зовсім маленьким дитятком. Мене зрозуміють жінки, які самі забезпечували себе і ростили малу дитину, було в ті часи дуже важко. Цей шлях пройти успішно можуть далеко не всі.

Але я змирилася, що маю таку долю та вирішила, що опускати руки мені зараз взагалі не можна, бо легше від того все одно нікому не буде. А що буде далі, коли я перестану прагнути до кращого в житті?

Я змирилася з тим, що коли опущу руки, буде лише гірше для всіх, тому стала рухатися вперед і навчилася жити з думкою, що тепер усе залежить від мене.

Я Анатолію дала досить таки гарну освіту, завжди старалася, щоб у нього було все не гірше, ніж у інших дітей. Разом з тим намагалася стати для нього справжнім другом, вчилася розуміти свою дитину, в усьому намагалася підтримувати його.

Роки минали, Анатолій непомітно виріс, але разом з тим якось зовсім віддалився від мене. Я знала, що він зустрічається з кимось, але жодного разу не бачила ту дівчину в очі, таке враження, що він вже став жити своїм власним життям, віддаленим від мене.

Але яка ж я була здивована, коли дізналася, що це не юна дівчина, а звичайна жінка, якій вже майже 30 років, в той час, як моєму синові лише 25 років було. Але це було ще не найгірше, бо в неї від першого шлюбу є ще двоє дітей. Мені було це дуже непросто сприйняти.

Як згодом стало зрозуміло мені, живе ця жінка лише на дитячу допомогу і хороші аліменти, ніде не працює зовсім. Відводить дітей в садок, а вдень вони з моїм сином зустрічаються і проводять час разом.

І я б про це, можливо, ніколи б не дізналася, якби та жінка вже не чекала дитину. Батько цієї дитини мій власний син Анатолій. Тому він спокійно мені так повідомив, що вже збирається одружуватися і скоро я стану бабусею.

Я була проти, але мій син все одно одружився, навіть без моєї згоди, весілля вони не робили, нікого не запрошували зовсім.

Мені якось так незручно перед людьми стало.

Я була після цього дуже засмученою, адже у моїх родичів та подруг були хороші та успішні діти, вони лише гордість мали за них. Одній матері донька щороку путівки в санаторій купує, другій – син подарунки дорогі дарує, а третій – постійно діти приїжджають допомагати.

І так всюди, куди не глянь. А що чекає мене? Я навіть думати про це не хотіла, все відганяла такі думки від себе.

Коли мої рідні і друзі дізналися про те, яка доля спіткала мене, вони ніби, як підтримали мене в усьому, робили вигляд, що все розуміють, намагалися пояснити, що в житті всяке буває, але я ж відчуваю, що вони усі сміються за моєю спиною.

Потихеньку я стала звикати до того, що я свекруха. Начебто до невістки і претензій ніяких у мене немає, вона дуже спокійна, акуратна, стежить за дітьми і моїм сином – він завжди чистенький, нагодований, у Анатолія завжди гарний настрій, видно, що він щасливий у шлюбі.

Згодом народила вона мені онука, видно, що мати хороша, дбає гарно про дітей.

Я стала їх усіх запрошувати до себе додому на свята, але її старші діти мене засмучують: бігають і шумлять, якихось декілька годин я можу спокійно на це дивитися, але коли в квартирі таке цілий день, то мені вже важко, звісно.

Живуть син мій з дружиною звичайно в тісноті: п’ятеро в кімнаті розміром в 23 квадратних метрів. Все компактно у них, навіть кухонний куточок є, але туалет і душ загальні, з сусідами разом. Це дуже не прості умови для сім’ї з стількох людей, я все це добре розумію.

Якось згодом Анатолій мене став просити помінятися з ними своїм житлом – вони переїдуть в мою двокімнатну квартиру, а я в кімнату їх у гуртожитку. Кажуть, що вони ні на що не претендують зовсім, невістка з дітьми буде прописана в гуртожитку, та й на роботу мені так само близько: гуртожиток той знаходиться зовсім поруч з нами. А мені місця там вистачить одній, адже, що потрібно самотній жінці мого віку. Син сказав, що життя в гуртожитку проблем мені не принесе.

Я зізнаюся щиро, що я б погодилася на це, звичайно, якби старші діти моєї невістки були моїми рідними онуками, але ж вони мені зовсім чужі діти. Син дуже мене просить, адже їм там непросто, а я не можу з цим погодитися і все.

І тут справа зовсім не в кімнаті в гуртожитку, не в тому, що там немає гарних умов для мене, я сама в дитинстві в комуналці жила зі своєю мамою чимало років, але не хочу я чужих дітей в свою квартиру впускати, не правильно це. Чому чужі люди житимуть в комфорті у мене вдома, а я, в той час, тулитимуся без зручностей десь там далеко на чужині? Заради чого?

Родичі усі мені говорять, що я роблю не правильно, але вони мене не розуміють, бо в них немає такої ситуації, у них усіх онуки рідні, тому вони готові останнє їм віддати. Гарно дбають про дітей і онуків своїх, адже знають, що на старості років буде подяка від них, розраховують на допомогу. А що отримаю я? Не зрозуміло мені поки зовсім.

Анатолій мене постійно про це просить, мені вже, щиро кажучи, це набридло, адже він сам знав, на що йшов, раніше думати потрібно було, а не надіятися на мене, я й так все своє життя йому присвятила. Тепер маю останнє віддати їм?

Нехай кредит беруть. Мені їх трохи шкода, їм зараз не просто. Але що я маю зробити, віддати останнє? А чи доглянуть чужі діти мене на старості років? Як ви гадаєте?

Фото ілюстративне.

Джерело