Моя мама вже давно немолода жінка, їй вже зовсім скоро виповниться 71 рік. Все життя, навіть вийшовши на пенсію, мама пропрацювала перукарем в хорошій досить перукарні, причому була найкраща у всьому місті, її всі знали як хорошу працівницю, професіоналку у своїй сфері: до неї записувалися аж на місяць вперед, загалом кожен вважав за гордість бути знайомою з нею.

Особливо мама багато працювала в радянські роки, і дружити з нею – це означає мати хороше знайомство.

Вона була дійсно хорошим спеціалістом на той час. Мама мало того, що відпрацьовувала дві зміни в перукарні, так ще й по клієнткам бігала, багато чого робила в них вдома. Тато наш не змирився з тим, що мами весь час вдома немає, розлучився з нею ще коли мені було 15 років, а моєму старшому братові, його синові – 19. Пішов до іншої жінки, сказав, що йому не подобається таке життя, адже він заслуговує на краще.

Робота у мами була дуже непроста, важка: весь час стоячи на ногах, руки на вазі. Ноги дуже втомлювалися, а після 60 років вона почала якось зовсім важко ходити, їй було непросто. А потім почалися проблеми з руками, роботу довелося кинути.

За два роки до свого 70-річчя мама послизнулася на тротуарі. Тепер їй взагалі складно ходити навіть по дому, ходить маленькими повільними кроками, спираючись на паличку, загалом, тільки що й може ходити, то це по квартирі лише.

А ще у моєї мами стала пропадати пам’ять, з нею тепер як з маленькою дитиною, залишати непросто навіть на годину – може увімкнути щось вдома і забути. Та й з самопочуттям багато проблем всяких.

Мені вже за 40 років зараз. Я одна, живу з мамою, особисте життя не склалося, якась доля така непроста. Проблема в тому, що у мене не буде дітей і я це добре розумію, ось і не виходило. Була одружена двічі – перший чоловік хотів гарну сім’ю з дітьми, але цього я дати не могла. Другий ходив до іншої за моєю спиною, я не хотіла так жити, розлучилася з ним потім. Махнула на себе рукою, та й мамі треба допомагати.

Мама моя отримує лише пенсію, це весь її дохід зараз, але вона дуже маленька. Я працюю санітаркою, у мене зміни, причому часто підмінюється з дівчатами, беру нічні зміни, щоб вдень ​​бути з мамою, а то вдень її не можна залишати саму.

Дуже часто прошу свою сусідку забігати до неї кожну годину, щоб перевірити – чи все вимкнено вдома. Сама щопівгодини дзвоню мамі, хвилююся за неї. Грошей, звичайно ж, завжди мало. У мами особлива дієта, багато дорогих препаратів, тому майже все йде на маму.

Ну це я описала, як ми зараз живемо. Але найсумніше, що ми ж не одні в цьому світі, у нас величезна родина, наші родичі завжди крутилися біля мами і намагалися звернути на себе більше уваги, а зараз відбуваються тільки дзвінками. Брат з сім’єю живе далеко, коли мама потрапила до стаціонару, я просила його допомогти грошима, але він тільки 2 рази надіслав по 2 тисячі гривень і все з того: після того, як її виписали і на мамин ювілей. Навіть не приїхав до неї на свято! А так тільки відмовки якісь у нього постійні: грошей немає, дітей треба ростить і вчити. Загалом, на нього розраховувати нічого зараз зовсім, останнім часом лише й скаржиться, що часи зараз дуже складні.

У нашому невеличкому містечку живуть дві маминих рідних сестри і її брат. Зрозуміло, що і моїх двоюрідних сестер-братів теж багато. Мій дядько (мамин брат), теж недужає, за ним теж йде нагляд. Але дві сестри абсолютно здорові, але ніколи не приїдуть провідати і з грошима не допомагають, я навіть вже і не прошу, все одно всі відмовляться, придумають щось.

Одна сестра зі своїм чоловіком взагалі живуть на сусідній вулиці, у них машина хороша є вже багато років, але попросити звозити маму кудись, хоч в поліклініку, хоч на природу – просто неможливо. Навіть з оплатою за бензин. Завжди щось придумують, якісь невідкладні справи, щоб з нами не зв’язуватися. Як не одне вигадають, то інше, пропадає бажання з ними спілкуватися і до них за чимось звертатися.

Правильно кажуть – рідні багато, а рідних людей мало! У мами був 70-річний ювілей, я взяла невеликий кредит, щоб накрити гарний стіл для нашої родити, порадувати маму гостями, яких вона дуже рідко бачить останніми роками.

Приїхали до нас запрошені всі, хто є в місті з рідні, подарували непотрібні дрібнички і квіти. Попили, поїли, наговорили гарні вірші про безмежну любов до моєї мами і знову всі благополучно зникли з нашого життя. «Радують» маму тільки дуже рідкісними дзвінками. А якщо вона у них щось попросить по телефону, то всі відразу кладуть телефон.

До себе нас ніхто не запрошує. Нас просто ні для кого немає, таке враження склалося у нас – проблемні ми з мамою моєю. Мені дуже прикро, за що ж так нас? Мама все життя була комусь потрібна, коли була здорова та мала роботу гарну, працювала, чому ж до неї так зараз? Хіба можна викреслювати зі свого життя людину, тому що вона вже старенька і нічого не може робити? За родиною мама сумує, як мені вмовити рідних людей хоча б більше спілкуватися з не, адже вони її життя?

Фото ілюстративне.

Джерело