Коли ми з чоловіком одружувалися, то моя мама зробила нам на весілля подарунок. Вона дала нам ключі від бабусиної квартири. До цього кілька років там мешкали квартиранти.

Але як виявилося потім, то мама не подарувала нам квартиру. Вона лише зробила гарний жест у ресторані з ключами. Насправді ж квартира так й залишалася у її власності.

Після святкування, коли ми по трошки почали перебиратися до двокімнатної квартири, то я неодноразово намагалася поговорити з мамою про те, що потрібно закінчити з документами, щоб ми могли стати повноцінними власниками оселі. Але вона щоразу змінювала тему та переводила розмову в інше річище.

«Якось потім, не час на це. А що там у тебе на роботі?» – так зазвичай вона говорила.

Та минуло пів року, а мама так й не переписала на нас квадратні метри. Навіть більше, вона вже про це й не згадує.

«Для чого воно тобі потрібно. Що вам з Олегом так погано жити там. Це всього лише папери. Я ж не заберу квартиру з собою на той світ, коли прийде мій час. Все залишиться тобі. Ти ж в мене єдина дочка. Заради кого я все життя старалася».

Логіка в її словах є. Я з нею погодилася, але потім вона почала кожного разу нагадувати нам, що ми живемо у її квартирі абсолютно безкоштовно. А далі стало ще цікавіше.

Коли ми вже оселилися та почали будувати своє сімейне гніздо, то моя мама стала постійним гостем у нашій квартирі. Вона могла прийти з самого ранку й просидіти у нас цілий день. Чоловік йшов на роботу вітався з мамою, приходив ввечері з роботи, а мама все ще в нас.

Одного разу вона навіть не попередила нас про свій візит. Ми не знали, що у мами є власні ключі від не зовсім нашої квартири. Вона застала нас у ліжку. Нам потім так було соромно дивитися їй в очі, а їй хоч би що. З того часу ми з чоловіком завжди залишали ключі у замку з середини. Не дивно, що ми з чоловіком часто сперечалися через це. Ні його, ні мене не влаштовувало те, що мама так втручається у наше життя. Але він винив мене у тому, що я не хочу з нею поговорити.

Найбільша наша сварка вийшла через ванну кімнату. Ми з чоловіком вирішили, що необхідно замінити стару ванну, яка вже давно поржавіла. По ходу ми побачили, що потрібно одразу робити ремонт. Тож почали шукати майстрів та купляти все необхідне. Зійшлися на ванній з дверцятами для душу. Але тут вмішалася моя мама.

«Знаєте що, мені не подобається ця ідея з дверцятами. Не потрібно нічого міняти, а то зараз така техніка. Поламається, й ще сусідів затопите,» – сказала вона. «Але ж це наша квартира,» – відповіла я мамі, коли ми сиділи на кухні. «Ви в цій квартирі тільки живете, я сама буду вирішувати чи варто тут робити ремонт,» – мама більше не приховувала своїх прав на квартиру й відкрито про це заявляла.

Подарунок на весілля розтав у повітрі. Того дня я сильно посварилася з мамою, а потім ще й посперечалася з чоловіком. Він вимагав переїхати на найману квартиру й припинити ці нісенітниці з моєю мамою. «Було ж очевидно, що вона з самого початку не хотіла дарувати квартиру.

Навіщо було тоді влаштовувати цей цирк перед гостями,» – доказував він мені свою точку зору. Я не знала, що йому відповісти. Адже він мав рацію. Для чого було привселюдно дарувати ключі, якщо по факту ми так й не отримали квартири. Живемо наче квартиранти, лише з однією відмінністю. Не потрібно платити, але я бачу, що мама швидко входить в раж, а тому гадаю не за горами той момент, коли вона попросить нас давати їй кошти за те, що ми живемо у її квартирі.

Може нам й справді з чоловіком варто переїхати на найману квартиру. Це звісно ж буде удар по нашому сімейному бюджету, зате припиняться сварки та все буде спокійно.

А мама нехай знаходить квартирантів й командує ними.

Джерело