Не так давно я зі своїм чоловіком Сергієм відзначили 35 років спільного життя. У нас з чоловіком дві донечки, у яких теж є свої сім’ї: у старшої доньки два наших онука, а у молодшої – внучка.

Все зараз, начебто, у всіх добре, але в сучасному житті є свої запити: у старшої доньки з зятем житло взяте в кредит, і чималі гроші щомісяця потрібно віддавати, у молодшої – автомобіль взятий в кредит і ще дрібні кредити є, які вони брали на різні життєві потреби, з якими теж зараз важко справляються.

Всім складно зараз, часи непрості, за все доводиться платити. Хоча молодша донька Оксана зі своєю сім’єю живе в нашій квартирі, і доходи у нас зараз загальні, але з виходом чоловіка на пенсію стало нам зовсім непросто жити. Та й я вже пенсіонерка. Ми з Сергієм досить таки пізно одружилися.

Але у чоловіка відмінна будівельна спеціальність, у нього своя бригада, вони будують будинки. Такі працівники зазвичай користуються попитом.

Його друг їздить по всій Україні вже багато років поспіль і будує людям великі будинки. Спочатку їздив місяць через місяць, а тепер їздить у довгі відрядження – на пів року і кличе мого чоловіка з собою.

Заробітки там дуже хороші, в три рази більше, ніж чоловік тут отримував, і це, звичайно ж, не може не подобатися. Зараз заробляти дуже важко, тому триматися потрібно будь-якої роботи, я вважаю.

Я відразу дуже зраділа, що в Сергія з’явиться хороша робота, він горно зароблятиме, ми зможемо і своє життя покращити і дітям допомогти у важкий час, але Сергій мені сказав так: «Як хочеш, але збирайся зі мною разом поїдеш, бо без тебе я нікуди не поїду. Ми з тобою всі 35 років нерозлучні, я без тебе вже й кроку не можу зробити, нічого страшного немає в тому, що ти зі мною будеш поруч навіть там». Я тут ледве не сіла від здивування того!

Пояснюю йому, що це неможливо. Вдома мені потрібно молодшій доньці допомагати – внучка ще зовсім маленька, одній бути важко, поки її чоловік на роботі. Іноді допомагаю старшій доньці Тетяні, їжджу вдень до неї, щоб онуків по гуртках зі школи розвести, додому привезти і нагодувати. Це якщо у батьків хлопчаків зміни збігаються, то хто їм ще допоможе?

Так я і не можу залишити своїх дочок – я без спілкування з ними не зможу, я звикла бути завжди поруч з дітьми та онуками, тут мій дім, я взагалі домашня людина за своїм характером, мені вони як повітря потрібні.

Але і дочки чомусь стали проти мене, як не диво: їдь мамо, ми самі впораємося без тебе, не хвилюйся, якщо що – няню наймемо для гуртків. А найменша взагалі рада: мовляв, ура – пів року одні, своєю сім’єю проживемо. Але я стою на своєму.

Сергій уже зібрав всі документи та речі, скоро готуватися потрібно до поїздки. Я бачу, як він засмучений, на мене ображений, і мені його шкода. Він розповідає: з ним же збирається їхати ще і його друг, так його дружина спеціально звільняється зі своєї роботи, щоб їхати з ним – ось вона надійна людина і вірна подруга, якусь роботу собі там на місці підшукає. А я, виходить, погана дружина.

Та не чужого краю я боюся, а дітей і онуків кинути самих не хочу зовсім. А жінка друга зовсім нерозумна людина: навіщо звільнятися з роботи, щоб просто їхати з чоловіком, всього лише на шість місяців! Сергій від моїх слів ще більше посмутнів.

Але ось залишається всього кілька днів до його від’їзду, і мені вже стає самій сумно. Ми дійсно з ним 35 років не розлучалися на такий тривалий час, один тільки раз два тижні були в різних відпустках, так і то гарно так скучили одне за одним.

Як Сергій буде там без моєї турботи – адже він навіть пельмені собі нормальні зварити не може? Прання, готування, прибирання – все це було тільки на мені, чоловік наполегливо працював, хатньої роботи він зовсім не знає. Йому вже за 60 років, він не зовсім здоровий і я, ніби як, дуже потрібна йому там також, тим більше є місце для проживання вдвох, я медсестра, може, влаштуюся десь там.

Але й сумно стає від того, як тільки подумаю, що дочки тут одні залишаться, мені стає ще гірше. Ось що мені тепер робити? Порадьте, будь ласка, мені. Як правильно бути, щоб не шкодувати потім?

Фото ілюстративне.

Джерело