У мене є подруга Віка з якою ми товаришуємо вже дуже давно. Але зараз її життя змінилось на стільки, що в ньому немає місця для мене.

Все почалось з її знайомства з новим кавалером, який згодом запропонував їй одружитись. Він належав до тих людей, для яких найважливіша чеснота це сума на банківському рахунку. Коло спілкування у нього було відповідне і я туди явно не вписувалась. Не знаю, для чого він вирішив поєднати долю з Вікою – простою дівчиною із небагатої сім’ї. Скоріше за все, щоб тішити своє самолюбство зверхністю, яку він щоразу проявляв підкреслюючи своє високу фінансову спроможність.

Все ж таки Віка наполягла внести мене до списку запрошених на весілля. Та, схоже, це була єдина його поступка. Вони не були схожі на двох закоханих. Артур постійно нагадував, хто у них в парі завжди буде головним. І наголошував, все, що зараз має Віка, це лише завдяки його щедрості. А вона просто мовчала. З іншого боку, не було що й сказати на противагу. Вона справді не заможна й у цьому сенсі не рівня йому. До знайомства з Артуром, Віка не могли собі дозволити багато речей, які нині стали для неї буденністю: це і походи по ресторанах, і відвідування салонів краси, дорогий одяг та коштовні прикраси, які теж були придбані коштом багатого нареченого. Це добре, що він нічого не шкодує на неї, але як би там було справжнє кохання, чи став би він кожного разу наголошувати на її низькому походженні, звеличуючи себе, та принижуючи кохану дівчину.

Ще до їх весілля, коли я дізналась, що Артур запропонував Віці стати його дружиною, я намагалась вмовити подругу подумати двічі, перед тим, як приймати таке важливе рішення. Зі сторони я добре бачила його істинне ставлення. Та Віка нічого не хотіла чути. Вона мріяла про заможне життя і не хотіла втрачати шанс на безбідне майбутнє. Віка була впевнена, що Артур її доля і вона буде за ним, як за кам’яною стіною. Це все-таки її життя, тому я не стала більше ні в чому її переконувати. Мою думку вона знає.

З часом, наші зустрічі ставали все рідшими, ми майже не спілкувались, лише інколи телефонували одна одній. Артур вважав мене не гідною їхнього кола, а Віка тепер належала до нього. Та мені головне, щоб її життя склалось добре. Та коли ми випадково зустрілись й розговорились, я зрозуміла, що подруга не така щаслива, як виглядає у соцмережах. Вона розказала, як вони живуть і як поводить себе Артур у якості законного чоловіка.

Віка скаржилась, що той не чекає нагоди, щоб підкреслити завдяки кому вона живе розкішним життям. А якось, коли та хотіла висловити свою незгоду у якомусь питанні, він сказав, що її ніхто не тримає і якщо хоче повернутись в тісну квартиру до батьків, то ласкаво просимо на вихід. Віка й замовкла. Невже це можна назвати щасливим шлюбом?

Віка втратила себе. Тепер вона лише додаток до багатого чоловіка. У неї не залишилось друзів, роботи немає і власних грошей теж. Звісно, чоловік буде нав’язувати свої правила, якщо вона цілком від нього залежить. А якщо надумає піти, то залишиться ні з чим.

Я зробила, що могла.. Намагалась застерегти подругу від помилки. Але вона зробила свій вибір. Сподіваюсь, моя розповідь допоможе комусь, хто стоїть на роздоріжжі, обрати правильний шлях.

КІНЕЦЬ.